Спеціальні потреби

Хто кращий стратег: Обама чи Путін?


На це запитання намагався відповісти аналітик Стівен Волт. На його погляд, лідери зіграють у «нічию», а програють мешканці України і Сирії.

Це питання не зовсім правильно сформульоване, пише експерт Стівен Волт у виданні Foreign Policy. Обидва лідери до певної міри покладаються на звіти розвідки і слова довірених радників, а не діють за власним розумінням. Отож, оцінка їх дій - це скоріше оцінка дій всього апарату зовнішньої дипломатії тих країн, які вони очолюють. Але, як часто нагадував президент США Гаррі Труман, «Фішка далі не йде», а останні дії Росії в Сирії змусили багатьох задуматися над тим: Чи в черговий раз Кремль переграв, перехитрив і випередив Білий дім.

Чи це справді так? Невже ж хитрий екс-агент КГБ Володимир Путін обіграв колишнього професора права та громадського активіста Барака Обаму? І все, що відбувається - результат осмисленої і втіленої в життя політики Росії та США?

На погляд Волта, один із способів відповісти на це питання - глянути на становище у двох країнах протягом останніх семи років. Путін спочатку діяв цілком непогано: весь 2012 рік економіка Росії стрімко міцнішала (завдяки високим цінам на нафту і сировину), країна вступила до СОТ, а так зване «перезавантаження» повернуло деякий рівень привітності в напружені відносини між Москвою і Вашингтоном. Але якщо оцінити правління Путіна з того часу, то воно не так вражає: російська економіка в сильній рецесії, а ось американська все ж абияк справляється. Візьміть це до уваги: ВВП Росії в 2014 році склав менше ніж два трильйони доларів, так що за останні шість років один тільки приріст економіки США перевершив все багатство Росії. Крім цього економіка США набагато стійкіша і більш диверсифікована, - вважає експерт.

Також важливо, що протягом останніх семи років США не втратили жодного свого ключового союзника, а відносини з безліччю країн (з Індією, В'єтнамом і т. д.) тільки зміцнилися. Росія ж почала трохи ближче співпрацювати з Китаєм, але вони все ще далеко не союзники. А між тим українська криза дуже сильно пошкодила відносинам Росії з Європою і навіть призвела до того, що членство Росії у G8 - призупинено. Сполучені Штати щойно підписали важливий торговельний договір з низкою азійських партнерів, тоді як майже всі спроби Путіна створити Євразійський економічний союз так ні до чого і не привели. Путін вважав своїм обов'язком підтримати режим Асада у Сирії - свідчення того, що у близькосхідному регіоні позиції Росії досить слабкі, - йдеться у статті Стівена Волта.

На відміну від Росії, у США все ще (незважаючи на недавні проблеми) міцні відносини з Ізраїлем, Єгиптом, Саудівською Аравією, Кувейтом, Йорданією, Бахрейном і ОАЕ. Мало того, навіть відносини з Іраном, давнім американським противником, останнім часом дещо потеплішали. Висновок такий - карти на руках у США куди кращі, і будь-який чесний спостерігач повинен віддати Обамі та його команді належне: вони, на відміну від Джорджа Буша і його неоконів, продовжують налагоджувати корисні зв'язки у зовнішній політиці, а не панічно кидаються в будь-яку бучу, озброєні тільки своїм невіглаством.

Волт пише, що дуже складно позбутися відчуття того, що Путін, маючи на руках слабенькі карти, грає куди краще Обами, у якого повна рука козирів. Відчуття це частково викликане тим, що адміністрація Обами успадкувала від попередників кілька дипломатичних поразок, але відмовитися від свідомо провальних проектів не змогла, побоявшись обвинувачення в боягузтві. Головна помилка Обами - недостатні зусилля для ліквідації наслідків нерозсудливих рішень попереднього президента. У порівнянні з Обамою Путін виглядає як куди більш успішний і активний гравець.

Володимир Путін ставить собі прості і скромні цілі, якраз підходящі для не дуже великих можливостей Росії. В Україні у Путіна було одне завдання: не дати країні зблизитися з Євросоюзом, що спричинило б за собою членство в ЄС і вступ до НАТО. Путіна не цікавили приєднання або асиміляція України - «заморожена війна», що йде там зараз, достатня для досягнення основної цілі і відстояти свої інтереси. Інтереси ці, хоча і негативні, виявилися легкодосяжними завдяки тому, що Україна корумпована, внутрішньо розколота і є найближчим сусідом Росії. Все це полегшило Путіну завдання - він міг застосовувати силу, тоді як втручання інших країн призвело б до ескалації конфлікту.

Мета Путіна в Сирії також скромна, досяжна і відповідає обмеженим силам Росії. Він хоче утримати режим Асада при владі, тим самим зміцнивши політичний вплив своєї країни в регіоні і домогтися місця за столом будь-яких майбутніх переговорів. Путін не намагається завоювати Сирію, повернути алавітам повний контроль над країною, перемогти ІДІЛ або присікти вплив Ірану на конфлікт. І він вже точно не мріє побудувати в Сирії казкову демократію. Обмежене використання авіації і «добровольців» - цього буде достатньо щоб врятувати Асада від поразки, особливо якщо США і союзники все ж почнуть реально дивитися на цю війну.

На відміну від цього, цілі США в українському та сирійському конфліктах - суміш марних надій і стратегічних протиріч. На Україну знайомий усім союз неоконів-фантазерів (як помічниця генерального секретаря Вікторія Нуланд) і лібералів-інтернаціоналістів успішно переконав себе в тому, що Договір про вступ України в ЄС - благо, гідність і нейтральність якого не піддаються сумніву. У результаті ці люди прогавили момент, коли Москва, користуючись принципами «realpolitik», заявила, що бачить ці події в зовсім іншому світлі. (Тут теж відчувається деяка сліпота і лицемірство з боку США: Росія діяла рівно так само, як Америка завжди діяла в Західній півкулі, але адміністрація Сполучених Штатів чомусь проігнорувала всі явні перестороги Москви). Крім того, заявлене головне завдання Заходу - створення функціонуючої української демократії - похвальне, але складне, тоді як Путін просто хотів не допустити Україну в НАТО.

Експерт пише, що США в Сирії з самого початку вели каламутну і незрозумілу політику - про це можна навіть і не згадувати. Коли почалася революція, Вашингтон спробував домогтися кількох складних і несумісних між собою результатів. «Асад повинен піти», але при цьому жодна група джихадистів (тобто єдині люди, які справді борються з Асадом) не повинна зайняти його місце. ІДІЛ «повинен бути ослаблений і зруйнований», але жоден з його супротивників перемогти не повинен. Курди повинні допомогти у війні з ІДІЛ, але і Туреччина повинна допомогти, а Туреччина не хоче роздмухувати полум'я курдського націоналізму. У результаті, американці безнадійно шукають «політкоректних» сирійських повстанців, розшукують невловимих «поміркованих» - і знайшли поки що тільки жменьку. Мало того, крім повалення Асада США не мають жодних конкретних планів щодо сирійського майбутнього. Дивлячись на всю цю невизначеність, чи варто дивуватися тому, що дії Путіна на тлі Обами виглядають рішучими і сміливими?

Іншими словами, Путін виглядає успішніше тому, що його цілі відповідають його обмеженим ресурсам. Він любить скаржитися на американську гегемонію, але, з іншого боку, він не виголошує красномовних промов про те, що доля Росії - стати лідером всієї Землі.

Отож, хто ж кращий стратег? З одного боку, Обама - реаліст, він розуміє, що інтереси США в багатьох куточках світу сильно обмежені. Він також розуміє, що здатність Америки диктувати результат конфліктів стиснута тим, що покладається на соціальний інжиніринг в розколотих і дуже відмінних від нашого суспільствах. Іншими словами, державоутворення - це дорого коштує, складний процес і, здебільшого, просто не потрібне. Але дипломатичний корпус Обами захоплений «глобальним лідерством» - хоча б для того, щоб було чим себе зайняти - а самому Обамі протистоїть опозиція, яка засуджує будь-яку «бездіяльність», навіть у випадках, коли альтернатива - цілковита нісенітниця.

Путін, навпаки, відмінно визначає цілі і доступні йому кошти, а це одна з ознак доброго стратега. Помилка його в тому, що всі його дії короткострокові й загалом представляють собою оборонний характер; весь час прикриваючи тил, він намагається не допустити до подальшого ослаблення глобальних позицій Росії замість того, щоб намагатися зробити якісь довгострокові заходи для зміцнення і піднесення країни.

Отож нехай буде «нічия». Але справді -- програли мешканці України, Сирії та низки інших країн, - підсумовує Стівен Волт у статті у виданні Foreign Policy.

Дивіться також: Громадянська війна у Росії може початись через Сирію - аналітики

Можливі наслідки участі Росії у війні в Сирії. Відео
please wait

No media source currently available

0:00 0:04:56 0:00

XS
SM
MD
LG