Війна - це особисте
"Будинок горів як смолоскип. Люди викидалися з вікон", маріупольці про життя під окупацією РФ
Тікали з дітьми на руках, буквально під кулями росіян: історія родини маріупольців, яким вдалося вибратися. Відео
Вони тікали з Маріуполя з дітьми на руках, буквально під кулями росіян. Їхню маму поховали у дворі зруйнованого будинку, а дитині допомагав засинати під вибухи ракет домашній улюбленець, кролик. Лише з часом вони стали спокійно спати. Історії біженців з Маріуполя особливо трагічні. Омелян Ощудляк та Юрій Данкевич зустрілися у Рівному з родиною Маріупольців, яким вдалося вибратись із охопленого війною міста.
Попри те, що кілька десятків працівників отримали повістки в армію, ремонтний цех в місті Рівне не зупиняє роботу. Нині до міста прибувають вимушені переселенці із окупованих російськими військовими територій. Частина з них влаштовується на роботу на "Рівневодоканал", який є одним із найбільших комунальних підприємств у місті.
"Переселенці – це скрізь люди з важкою історією. Але люди з Маріуполя – у них своя історія, у всіх. [...]. Такого як у Маріуполі немає ніде".Людмила Кудряшова, вимушена, внутрішня переселенка із Маріуполя.
"Географія людей, які приїхали до нас в Рівне, вражає: це Харків, Маріуполь, Сєвєродонецьк, Рубіжне. Люди втікали від війни. Ми розуміємо, що там гаряче, ідуть бойові дії. Ми радо запрошуємо і приймаємо у свій колектив. В нас є 5-ро людей внутрішньо переміщених, які зайняли посади на нашому підприємстві. Це дійсно спеціалісти високого фаху", - ділиться із "Голосом Америки" Андрій Карауш, директор комунального підприємства "Рівневодоканал".
Максим Кудряшов раніше працював на промислових заводах-гігантах у Маріуполі. Нині його родина була вимушена переїхати у Рівне і починати нове життя. Тут Максим керує механічною майстернею.
"З’явились нормальні сни. Бо цей місяць кожної ночі снилося, ніби кудись втікаєш. Коли нема роботи, нема дому, виїхав із сім'єю – не розумієш, що робити. Здається, що життя обірвалось", - ділиться Максим із "Голосом Америки".
За словами Максима, переїхавши у Рівне, він щодня покращує володіння українською мовою. Разом з дружиною Людмилою, семирічною донькою Лізою і кроликом Крошиком вони пережили місяць російської окупації. "Постійно відчуття було, ніби ось-ось … і все", - ділиться Максим.
“Перший ракетний удар у наш будинок стався 3-го березня. Дитина була дуже перелякана. Потім ці удари тривали щодня 24/7: фосфорні бомби, касетні бомби. Після цього - вуличні бої, працювали снайпери. Було дуже страшно. Кролик допомагав нашій дитині. Ми одягали їй bluetooth-навушники, щоб вона не чула вибухів, давали їй кролика, і вона ховалася разом із ним в кутку та накривалася ковдрою. Спочатку ми так пересиджували. Пізніше те саме відбувалося у підвалі”, - розповідає Людмила, дружина Максима.
Багатоповерхівка починала швидко горіти. Навпроти нас будинок був, і люди не встигали вибігати. Вони з 9, 8, 7-го поверхів падали з криками. Викидалися з вікон, бо вони горіли. У нас перед очима. І допомогти їм було неможливо. Будинок починав горіти як смолоскип.Людмила Кудряшова, вимушена переселенка із Маріуполя
Як розповідає сім’я Максима, кролика вдалося врятувати із палаючого будинку. Домашній улюбленець пересидів на руках усі блокпости, коли родина виїжджала з міста у напрямку Бердянська та Запоріжжя.
"У будинках навпроти вже сиділи російські військові. Наше авто було з білими стрічками, і на ньому величезними літерами було написано «Діти». Також було видно, що я несу дитину, але вони все одно стріляли у мене. Це було страшно. Ми падали на землю. Ми повзли. Люди виїжджали на свій страх та ризик. Жодного коридору в місті небуло. Ніколи…", - ділиться пережитим Людмила Кудряшова.
"Навпочіпки йшли до машини. Стріляли… Незважаючи на те, що ти – цивільний, у тебе маленька дитина. Принаймні була надія, що нарешті проскочимо", - додає її чоловік, Максим.
Сім’я залишалася в Маріуполі через важкохвору матір Людмилу, яка потребувала постійного догляду. За словами Кудряшових, вони наважились на тяжке рішення покинути місто, коли зрозуміли, що їхній житловий квартал прицільно знищують, будинок за будинком.
"Були червоні цятки – попадання в будинок. Багатоповерхівка починала швидко горіти. Навпроти нас будинок був, і люди не встигали вибігати. Вони з 9,8,7-го поверхів падали з криками. Викидалися з вікон, бо вони горіли. У нас перед очима. І допомогти їм було неможливо. Будинок починав горіти як смолоскип. Жінка готувала їсти з дитиною – під'їхав танк, снарядом розбомбив цю сітку, де вони готували. На очах 4-річної дівчинки вбили матір, її просто на шматки розірвало. І таких випадків було дуже багато", - переказує Людмила Кудряшова.
За словами батьків, їхня донька Ліза хворіє на астму, що ускладнювало необхідність ховатися у підвалі. Після переїзду в Рівне дівчинка мріє повернутися до школи і далі вести свій Youtube-канал, який розпочала за чотири дні до війни. А її мати Людмила нині шукає роботу. До російського нападу на Маріуполь вона працювала перекладачкою з англійської.
"Переселенці – це скрізь люди з важкою історією. Але люди з Маріуполя – у них своя історія, у всіх. І вона завжди відрізнятиметься від історій інших людей. Навіть там, де бомбардують. Такого як в Маріуполі немає ніде. Мама у нас там померла у місті, її на подвір'ї поховали. Згодом від сусідів, які залишилися у підвалах, ми дізналися, що ці поховання розгортали і тіла спалювали. Тобто вони самі вбивають людей, а потім починають це все... Я не розумію, що там відбувається", - ділиться Людмила Кудряшова.
Як розповідають Кудряшови, значна частина їхнього минулого життя зруйнована, про мирне місто Маріуполь залишаються лише спогади.
"Рік тому почав захоплюватися грою на піаніно, купив синтезатор. Склав одну мелодію, назвав її «Музикою моря». Наклав відео нашого Азовського моря, з пірсу. Коли почалася війна, все згоріло, все було зруйноване. Це відео стало, як прощання з містом. Інколи переглядаю. Згадую, як було", - розповів "Голосу Америки" Максим Кудряшов, переселенець з Маріуполя.
Раніше Верховна комісарка ООН з прав людини представила картину того, що сталося з лютого по кінець квітня в Маріуполі, і назвала місто найсмертоноснішим місцем в Україні.
Дивіться також: У місцевому центрі "Вікно в Америку" м. Дніпро, для дітей-переселенців організували курси англійської мови.
Всі новини дня
Економіст Аслунд про російську економіку, курс рубля та кремлівський бюджет. Відео
Заради війни Путін готовий жертвувати економікою Росії та добробутом росіян, але не власними грошима, каже експерт. Про російську економіку, курс рубля та кремлівський бюджет Оксана Бедратенко поговорила з американським економістом, автором книжок про Росію Андерсом Аслундом.
Родина зі США всиновила українську дівчинку, що пережила окупацію, викрадення росіянами та полон
16-річна Юлія з Новопетрівки, Миколаївської області, за останні два роки пережила найважчі і найщасливіші моменти свого життя. Її викрадали з українського інтернату, а потім – рятували із російського полону. Вона пережила півроку у підвалі, окупований Херсон, переїзд у Крим з озброєним конвоєм, місяць у російському таборі для викрадених дітей, звільнення і нарешті - довгоочікувану зустріч із прийомними батьками у США.
Бетані та Нік Уайт зі штату Вайомінг вирішили усиновити двох дівчат-підлітків з України ще задовго до великої війни. Тоді опікунські органи у США їх попередили, що процес усиновлення для американців займає близько півтора року.
Сім’я обрала дві дівчинки з різних інтернатів України – Лєру з Запоріжжя та Юлю з Миколаївщини. Валерію встигли усиновити та привезти додому ще до повномасштабного вторгнення. Юлію - планували забрати наприкінці лютого 2022 року.
"Ми вже практично завершили процес усиновлення Юлії, лишалось кілька днів, щоб її забрати, коли почалась війна", - згадує Нік Вайт, прийомний батько Юлії.
Бетані - його дружина встигла доїхати лише до Польщі, коли Україну 24-го лютого почали обстрілювати російські ракети.
Жінка згадує: "Юлія застрягла у війні і не могла повернутися. Ми оформляли однакові документи для обох дівчат і начебто одночасно, але оскільки вони не родичі і з різних регіонів, нам довелося вже в Україні провести два різні процеси усиновлення, у них були різні дати на спібесіду, різні дати судових засідань".
Спеціальна школа для дітей з інтелектуальними порушеннями у Новопетрівці Миколаївської області потрапила під окупацію 25 лютого, на другий день великої війни.
Нік та Бетані відчайдушно шукали спосіб, як витягти свою доньку. В ході пошуків вони познайомились із двома американськими волонтерками, колишніми військовими, які з перших днів війни в Україні допомагали евакуювати людей.
Одна з них - Кеті Стікел, розповіла Голосу Америки, що почала шукати дітей зі Новопетрівки лише тому, що одну з дівчаток - Юлію - усиновили американці.
"Єдина причина, чому ми знали, що ці діти існують, бо одну дитину з цього інтернату усиновили американці. І ця мама - Бетані Вайт з містечка Джіллетт, що у Вайомінгу, почала шукати допомогу. Подзвонила в Міжнародний Червоний Хрест (вони ніколи не допомагають, я вам це скажу прямо). Вона дзвонила всім, про кого тільки можна було подумати. Ніхто не міг допомогти. Потім вона згадала, що в їхній церкві була одна пані, яка шість років тому їздила в Україну, і вона зателефонувала їй, це була моя напарниця Ешлі. Так ми почали шукати цих дітей", - розпола американська волонтерка Кеті Стікел.
На той час Кеті та Ешлі вже працювали у Херсоні. Спочатку вони намагались вивезти дітей з-під окупації. У пошуку їм допомогла місцева громада російськомовних українців-мусульман.
"Я в Херсоні, коли допомагала в евакуації, зустріла там групу хлопців, які мусульмани, але українські громадяни. І тому що вони не виглядають як українці, росіяни не звертали на них особливої уваги. Тож усі ці чоловіки – яких звати Ахмет, Мехмет і так далі – вони стали моїми друзями, і всі вони жили приблизно в тому районі, де знаходився інтернат. То ж я їм інколи писала: гей, Мехмете, чи ти не міг би перевірити Новопетрівку, яка у них ситуація, чи можна їх вивезти? Він тоді писав усім своїм друзям, вони вилазили на дахи своїх будинків, і він тоді мені відписував: "О, ні, сьогодні не вийде, стріляють. У них в лісі військові на деревах, стріляють по кожній машині, яка виїжджає", - згадує колишня військова армії США.
Ми 5 місяців прожили без світла і води, збирали дощову воду. Діти кажуть, що тепер можуть всіх навчити, як у жменьці води покупатися, вмитися, попрати речі і ще й полити квіти.Наталія Луцик, колишня директорка спецшколи
Директорка спецшколи з Новопетрівки Наталія Луцик розповідає, що не встигла вивезти дітей, коли почалось вторгнення. І півроку вони жили у підвалі – сама директорка, її чоловік, водій інтернату, та 15 дітей з особливими потребами з 8 до 17 років.
"Ми 5 місяців прожили без світла і води, ми збирали дощову воду. Вони кажуть: Наталіє Володимирівно, ми тепер навчимо всіх, як у жменьці води покупатися, вмитися, попрати речі і ще й полити квіти", - розповіла Голосу Америки колишня директорка інтернату.
Коли діти згадують цей період, у них тремтить голос. На питання, чи складно було у підвалі, Юлія згадує лише один випадок, коли загинули її троє подруг, які вийшли на вулицю погуляти.
"У нас трьох дівчаток убили руські, в Україні. У Віку попали, в її голову. Ми чули звук. Вони гуляли на вулиці, і ми чули, як хтось кричить "ай, больно, в спину попало". Там шість дівчат було, троє ще живі. Віку, Лєну, Свєту - 13, 15 і 16 год - їх вже нема", - розповідає 17-річна Юлія.
За словами волонтерки Кеті, росіяни знали про дітей у підвалі спецшколи, і коли ЗСУ почали наступ, дітей примусово вивезли з міста. В автобус із дітьми заскочили директорка та її чоловік.
Каті Сікел: "У серпні дітей примусово вивезли з дитбудинку. Їх перевезли у Херсон під дулом зброї, для нас це означало, що вони ще у глибшій окупації. Потім у жовтні їх повезли на Крим, потім через Крим - на Росію, у Краснодар".
Директорка Наталія Луцик наперед проговорила з дітьми їхні дії на усі варіанти розвитку подій: "Вони повинні були знати, навіть якщо будуть обстріли, до кого вони будуть йти з працівників, де вони можуть заховатися. Потім, якщо нас розлучать, що вони мають робити. І коли ми вже їхали цією дорогою до Криму, перше що я їм сказала: Діти, Крим – це Україна, ми ще в Україні".
Коли зрозуміли, що з Криму їх везуть в Росію, Наталія згадує, як розплакалися разом з чоловіком.
"І вже потім, коли ми знали, куди ми їдем, я сказала: "Діти, запам'ятайте, ми ніколи вас не покинемо. Ми їдемо в Росію. Але ми виїдемо, і я зроблю все, щоб ми виїхали. ... І запам'ятайте, ви майже дорослі, тобі ще чотири роки лишилося, тобі ще два роки, але ви будете мати право, навіть маючи російський паспорт, покинути цю державу", - розповідає пані Луцик.
Колишня директорка продовжує: "Найменші були Назар і Коля. Кажу їм: Назаре, тобі 10 років, Колю, тобі 8 років ще почекати. І вас заберуть. Це на той випадок, якщо нас розлучать".
Їх привезли у Краснодар, де поселили у таборі, на той час там вже перебували близько півтисячі дітей, розповідає вчителька.
"Дітки плакали, хотіли додому, але пояснювали це тим, що просто хочуть додому", - згадує колишня директорка Інтернату.
Їхнє життя у таборі було схоже на перебування у радянському дитячому таборі, там були вожаті, проводили спортивні ігри, дитячі дискотеки.
Наталія Луцик: "Вони [росіяни] не розуміли, чому діти не танцюють на дискотеці. Прийшла до мене вожата і каже: чому ваші діти не танцюють? Вони не розуміли, що у нас радості нема".
Юля пригадує, що у таборі їх не били й не водили на допити. Втім, каже, всім було страшно: "Та-ак, було дуже страшно. ... Руські - не наші люди".
Вони [росіяни] не розуміли, чому діти не танцюють на дискотеці. Прийшла до мене вожата і каже: чому ваші діти не танцюють? Вони не розуміли, що у нас радості нема.Наталія Луцик, колишня директорка спецшколи
А пані Наталія згадує інцидент, як діти зі страхом бути пійманими, несли їй в кімнату жовто-синє печиво.
"Мої діти несли мені жовте і блакитне сердечко, різними поверхами. Вони бігли і з’єднали ті два сердечка тільки у мене в кімнаті, щоб ніхто не побачив, уявіть собі. Це ж вони бігли до мене так, бо не можна було. Розумієте?" - каже пані Наталія.
У Росії вона дозволила дітям робити те, що ніколи не дозволено було в інтернаті.
"Вибачте, що я так скажу, але я дозволила їм, коли ми там були, коли було смачно, щоб вони облизували тарілки, коли з’явився хліб, ми його цілували і плакали, і сьогодні жодна дитина не залишить шматочок хліба, вона крихти пальчиками буде збирать із столу", - розповідає Наталія Луцик.
А тим часом Кеті та Ешлі продовжували пошуки дітей. На це в них пішло кілька тижнів. У визволенні їм допомогли … місцеві мешканці Росії.
"Місцеві росіяни допомогли нам отримати інформацію і витягти цих дітей. І мені байдуже, чому вони це зробили. Якщо вони це зробили, щоб відбілити себе у випадку розслідування воєнних злочинів, хай буде так, але вони нам допомогли. Багато з них є дуже релігійними і сприймають всіх як Божі діти. І мені тоді було байдуже, під яким прапором вони нам допомагають", - розповіла Каті Сікел, колишня американська військова.
Дітей вдалося вивезти таємно з табору лише з другої спроби. Як саме - волонтерки не розповідають. Мовляв, у полоні зараз лишається ще багато людей, над звільненням яких вони працюють. Але 15 дітей та їхня вихователька змогли залишити Росію.
Кеті та Ешлі зустріли їх на грузинському кордоні.
"День, коли ми їх вивезли з Росії, це була середина листопада. З 15-ти дітей, в жодного з них не було звичайного взуття на ногах, вони не мали пальт, і були дуже худі. Не скажу, що вони голодували, вони просто були дуже бліді", - згадує Кеті.
У Грузії волонтерки винайняли будинок для групи дітей, гроші на житло, одяг та їжу збирали з пожертв. У дітей почалось нове життя.
"Класно тут, є світло, вода, всі зручності", - ділиться в інтерв'ю Голосу Америки Ліля зі спецшколи.
Її подруга Даша додає: "Мені подобається в Грузії, тут прикольно, гори, ми їх тільки на картинках бачили, а тут так красиво, ще й сніг. ... Сьогодні ми вперше на метро їздили, на урок малювання. Нам сказали, що ми можемо художниками ставати. Але ми всі хотіли б в Україну, це 100 процентів".
У Грузії дітям починають відновлювати документи. Вже усиновлена Юлія проживе тут ще кілька місяців, поки зможе виїхати закордон.
Її прийомна матір Бетані приїхала зі США до Грузії перед Новим роком і пробула з дітьми п’ять з половиною тижнів, допоки були відновлені необхідні для виїзду з країни документи її доньки.
Так, на початку 2023-го року, через понад три роки після початку усиновлення, Юлія потрапила до свого нового дому в американському штаті Вайомінт, де її чекали четверо братів - біологічні діти Бетані й Ніка - та прийомна сестра з України, яка на той час вже майже рік жила у США.
Тепер Юлія вчить англійську і вже ходить в місцеву школу. З батьками, братами й однокласниками спілкується через електронний перекладач.
Дівчина зізнається, англійську вчити важко, але школа її забезпечила комп'ютером, який допомагає їй перекладати та робити домашні завдання.
"У нас є комп'ютер, де нам дають завдання, і ми їх робимо. З друзями через перекладач балакаємо", - ділиться Юлія.
З сестрою з України відносини не склались. Юлія каже, що вони різні характерами.
Валерія, прийомна сестра Юлі, не має бажання вчити англійську і чекає свого повноліття, щоб залишити прийомну сім'ю.
"У мене в сім’ї ніколи не було того, що у мене зараз є, але як це вам сказати? Я не приховую, я можу випити і покурити. Якщо мені мама говоритиме "не пий, не кури", я все одно буду це робити, бо мені це подобається. Я не вчу англійської, лише те, що в школі. Мені подобається своя мова, і я не хочу жодних більше мов вчити", - розповідає російськомовна Лєра.
"Я планую виїхати звідси в інший штат: у Нью-Йорк чи Лос Анджелес, там більше російськомовних, зможу з ними говорити. Я не хочу тут бути", - додає Лера.Тепліші відносини у Юлії склалися з американськими братами. Разом гуляють після школи на вулиці, грають настільні ігри, співають пісні з татом-музикантом.
Юлія навіть навчила братів кількох українських слів.
"Кружка, собака, нє і та", - ділиться своїм українським запасом слів старший із братів Майка.
"Спочатку я трохи ревнував батьків до дівчат, але зараз я розумію, що мені нема про що переживати. Я хвилювався, що більше не буду найстаршою дитиною в сім’ї, але це не має значення, бо я все одно найстарший хлопець в сім’ї", - розповів Майка Уайт, прийомний брат Юлії.
Навчитися жити в родині - це нелегко. Втім за кілька місяців нового життя Юлія вже знає, які її улюблені заняття з новою родиною: "Я люблю ходити з сім'єю в магазин, люблю ходити в церкву разом, і люблю їжу, смачно варять їсти батьки".
Її батьки визнають: життя з прийомними дітьми - випробування. Але при цьому запевняють, що дівчата принесли в дім більше радості.
Нік Уайт, прийомний батько Юлії: "Є виклики, пов'язані з підлітковим віком. Але насправді все краще, ніж я очікував. Я думав, буде хаос. Ці виклики і те, як ми разом проходимо через них, думаю, роблять мене внутрішньо кращою людиною".
Бетані згадує першу зустріч з Юлією в Україні, і запевняє, робитиме все можливе, щоб покращити життя доньки.
"Коли ми вперше приїхали в дитячий будинок в Україну, нас одразу відвели у кімнату на зустріч з дитиною. Вона дуже нервувала і почала сильно плакати. Директор дитбудинку намагався її заспокоїти, спитав, що сталося, чому вона плаче. І вона сказала тоді, що схвильована, бо так довго цього чекала", - згадує її мама Бетані Вайт.
"Евенджер” та інша протиповітряна оборона: як працює. Відео
Українське небо захищає і зброя від союзників, зокрема американські “Евенджер”. Ці зенітно-ракетні комплекси здатні ліквідувати не лише дрони, а й ворожі ракети. Про роботу протиповітряної оборони в Україні - дивіться у відео.
“Для мене це дуже особисте” - Мільйонер Баффет надіслав на допомогу Україні понад 500$ млн
Передова, заміновані поля, місця масових поховань, зруйновані церкви та держустанови України – усе це потрапило в об’єктив Говарда Баффета, сина 5-ї найбагатшої людини у світі, інвестора Воррена Баффета.
"Мужність нації". Фотокнигу з такою назвою бізнесмен і філантроп Говард Баффет презентував у Вашингтоні. Там - його фотороботи з України у війні.
Син Воррена Баффета розповів, що його батько переживає, через ризики, на які наражає себе Говард під час візитів в Україну в рамках програми допомоги, зокрема через те, що поля, де він робив фотознімки, могли бути заміновані. Однак, мільярдер на сто відсотків підтримує прагнення свого сина допомогти українцям, каже Говард Баффет.
Говард у рамках роботи свого благодійного фонду побував в багатьох місцях, де точаться збройні конфлікти. Але жоден регіон його не вразив так, як Україна.
Це війна проти мирного населення, яка забрала десятки тисяч людей, зокрема дітейГовард Баффет
"Я бачив конфлікт у Судані, Бурунді, Конго та інших країнах. це жорстоко. Але в Україні це цілеспрямована спроба знищити країну. Втрати, яких зазнає Україна, матимуть вплив на весь світ", - каже він в інтерв'ю кореспондентці Голосу Америки Іванні Підборській.
"Я не думаю, що можна побачити стільки вбитих і поранених людей і щоб це не зачепило. Це війна проти мирного населення, яка забрала десятки тисяч людей, зокрема дітей. Війна забрала їхні руки, забрала їхні ноги, забрала їхні життя. Це очевидно викликає емоції".
На очах у 68-річного філантропа сльози: "Ви мене розучили!"
Щоб передати емоції й жахіття війни тим, хто, може, ніколи не приїде до України й не відчує війну особисто, Говард Баффет опублікував свої фото у вигляді книги.
"Коли повертаєшся звідти, розумієш, що тут, у нашій країні, у Вашингтоні, люди майже до істерики сперечаються про дрібниці. Це як спостерігати за дитячим садком, коли там помирають люди. Для мене це дуже особисте, і, я думаю, що моє завдання спробувати знайти спосіб, як зробити це особистим для інших людей, щоб вони підтримували Україну", - каже він.
Неможливо мати життя, якщо не зупинити цю смертьГовард Баффет
Відповідаючи на питання, чи його фото "про смерть чи про життя", Баффет визнає: "Хоч мені й не подобається так відповідати, але я думаю, що вони більше про смерть. Тому що я вважаю, що врешті-решт потрібно усвідомити: неможливо мати життя, якщо не зупинити цю смерть".
Говард Баффет усвідомлює, що наражає себе на небезпеку, коли робить світлини за кілька кілометрів від бойових дій. Однак, каже, бажання допомогти сильніше за страх.
"Моя сестра жартує, що я як кіт - маю 9 життів. Я не знаю, скільки залишилося. (сміється) Але ви знаєте, я був у гелікоптері, в який цілили з кулемета Калашникова, кілька разів мені приставляли до грудей дуло автомата. Я не задумуюсь про це. Я був у Києві, який обстрілюють так, що вікна тремтять", - каже він.
А от батько Говарда, відомий інвестор Воррен Баффет, не настільки легко ставиться до заняття свого сина.
"Він на сто відсотків підтримує. Він мене трохи сварить, коли я показую фото, де йду через заміноване поле. Він каже: "Ти знаєш, я не впевнений, чи справді тобі потрібно це робити". Тому я думаю, що він трохи хвилюється за мене. Але, ви знаєте, і сестра, і брат, коли ми говоримо про це, вони всі підтримують на 100%. Не можна критикувати того, хто намагається допомогти мільйонам людей", - каже Говард Баффет.
Фонд Говарда Баффета витратив на допомогу Україні понад 500 мільйонів доларів з лютого 2022-го. З того часу філантроп побував в Україні вже 9 разів! І планує 10-у поїздку.
"Я не жартую, коли кажу що повертаюсь десятий раз. Недостатньо часу в Україні. Недостатньо часу з людьми в Україні. Недостатньо часу, щоб побачити, що відбувається. Але це найкраще, що я можу зробити", - зауважує Баффет.
Він згадує, що був у Києві в 1991 році, коли Україна ще була частиною Радянського Союзу: "Вулиці були порожні. Половина вуличних ліхтарів не працювала. Ми збиралися десь поїсти, і ніхто не хотів нам допомогти. Немає інтересу, немає життя. Як мертве місто. І я пам’ятаю серпень 2022 року, як їхав Києвом у неділю. У парку граються діти, там хлопці грають на гітарі, там люди співають. Я думаю, що в Києві є ще більше життя посеред війни, ніж у той час, коли він був частиною Радянського Союзу".
"У вас є банкіри, пекарі, програмісти. Люди які беруть до рук зброю, яку раніше ніколи не тримали, і воюють за свою країну. Мені цікаво, скільки країн світу, включаючи цю країну, зробили б це?" - зауважує Баффет.
Українцям він бажає: "Залишайтеся сильними. Ви повинні бути сильними, ви повинні знати, що переможете у цій війні й жертви не будуть марними".
Втратив ногу, але повернувся на фронт: Історія Халка. Відео
Втратив ногу, але не втратив волі до захисту Батьківщини. 47-річний киянин з позивним Халк пішов добровольцем на фронт на почату повномасштабного російського вторгнення і в жовтні минулого року підірвався на міні. Утім, як тільки отримав протез, захотів знову повернутись до лав ЗСУ.
Форум