Спеціальні потреби

"Зґвалтування – один з методів геноциду, який Росія використовує проти українців". Інтерв'ю з Іриною Довгань


Ірина Довгань, українська активістка та волонтерка, яка бореться за права жінок, які пережили сексуальне насильство через російську агресію
Ірина Довгань, українська активістка та волонтерка, яка бореться за права жінок, які пережили сексуальне насильство через російську агресію

Ірина Довгань, українська активістка та волонтерка - одна з перших жертв війни Росії проти України 2014 року. 24 серпня 2014 року її викрали з дому російські військові та звинуватили в шпигунстві на користь України. Вони прив’язали її до ліхтарного стовпа. Цей момент зафіксувала камера іноземного журналіста. Фото облетіло увесь світ. Вже після звільнення Ірина неодноразово казала, що те фото врятувало її життя. Аби допомогти собі та таким, як вона, Ірина почала говорити про сексуальне насильство з боку росіян та заснувала організацію. Зараз вона збирає дані про сексуальне насильство на деокупованих територіях і допомагає новим жертвам подолати травму та жити далі. Про свою боротьбу та про те, як Росія використовує сексуальне насильство як інструмент для знищення України, вона розповіла в інтерв’ю Ірині Соломко.

Підписуйтеся на Голос Америки Українською в Telegram.

Ірина Соломко: Ірино, ви – одна з перших жертв російської агресії, яка почалася у 2014-му. Ви пройшли тортури і після звільнення заснували власну організацію. Наскільки за останній рік збільшилася кількість ваших членів?

Ірина Довгань: Я би хотіла почати свою відповідь із заклику не називати таких жінок, як я жертвами. Бо ми вижили, пережили щось страшне, але не зламалися. І я тут перед вами аби розказати, що коїться в моїй країні, і як живуть зараз такі жінки, як я.
Так, наше життя повністю змінилося з початку масштабної агресії. До лютого 22-го наша організація існувала вже чотири роки. Ідея була в тому, що жінки, які пережили насильство, об'єднуються та допомагають одна одній пережити цей досвід. Усі наші членкині були родом з Донецької та Луганської областей, вони були патріотичні та постраждали за свою любов до України. Дехто відсидів і по 3-4 роки в містах незаконного утримування. Хтось розклеював українські листівки. Хтось писав пости підтримки. Хтось співпрацював зі службами, передавав якісь дані.

Всі вони були заарештовані та пройшли страшні речі – сумнозвісний концтабір «Ізоляція», мета якого в перші дні зламати людину і примусити її підписати усі зізнання. У тому, що вона – шпигунка або терористка, цитую «іноземної держави Україна». Одним з методів зламати жінку було зґвалтування. Майже всі жінки зазнали сексуального насильства, катувань, у тому числі електричним струмом, роздягання, їх тримали в камерах з чоловіками.

І.С.: Але якщо говорити про якійсь цифри, скільки жінок ви об’єднуєте?

І.Д.: За 2022-ий наше число удвічі збільшилося. Нас було 20 мінімум жінок, які пережили насильство. Працюючи з ними, я кажу, що травма дуже впливає на людину. Багатьом жінкам потрібна психологічна, медична, фармакологічна допомога, щоб вийти з цього важкого стану. Але завжди є дві дороги: плекати свій посттравматичний стан, або пережити травму, перетворити це у посттравматичний зріст. І коли ти ставиш жінку перед цим вибором для деяких це стає важливим моментом.

Ірина Довгань, починаючи з 2018-го бере активну участь у міжнародних заходах та доносить світу правду про російські зґвалтування українських жінок
Ірина Довгань, починаючи з 2018-го бере активну участь у міжнародних заходах та доносить світу правду про російські зґвалтування українських жінок

І.С.: Ви – засновниця організації, вона вам також дала сили пережити ту травму, яку ви отримали?

І.Д.: Я пережила її раніше. Я вже давала свідчення всюди, де могла. Я розуміла: якщо буду мовчати, злочинці взагалі ніколи не будуть покарані, хоча сподівань на це небагато. Я пройшла шлях усвідомлення того, що майже неможливо притягнути злочинців до відповідальності. Бо декого я просто не бачила. Дехто був в балаклаві. Дехто у 2016-му році був вбитий. Це були не прості люди, це були російські найманці, яких зараз називають "Групою Вагнера". Вони відрізнялися дуже сильно від донецьких ополченців своєю зухвалістю, пихатістю та ставленням до місцевих, як до рабів. Що стосується проукраїнських людей, вони (члени "Групи Вагнера") ставилися до них як до тих, кого треба знищити, і зробити це у якомога бильш жорстокий спосіб.

Я проходила різні стадії прийняття, але зараз я знаю, що оця моя діяльність – це можливість покарати цю країну, яка прислала у мій український Донецьк озброєних людей.

І.С.: Є кілька вимірів покарання: Росії як держави, яка усе це спровокувала, та людей, які це все з вами зробили. Зрозуміти та прийняти, що оцієї другої справедливості бути не може – важко? Чи навпаки – це дає полегшення?

Кожен день переживаєш наново, і кожен день приносить тобі нові важкі відчуття

І.Д.: Я взагалі не вірю у «стає легше». Кожен день переживаєш наново, і кожен день приносить тобі нові важкі відчуття. Інколи відчуваєш полегшення, але інколи відчуваєш погіршення свого стану. Ви ж розумієте, як вплинула повномасштабна агресія на кожну жінку, яка намагалася зібрати себе у купу, переступила через страхи і надала свідчення Генеральній прокуратурі. А потім стається вторгнення і жінки, які вже були викинуті з Донецьку та втратили все, почали життя заново, виборювали кожен день, знову повертаються у весь цей жах. Перший місяць був страшний. Одна наша коліжанок зараз у глибокий окупації, я втратила зв’язок з нею.

І.С.: Ви їздите на деокуповані окуповані території та намагаєтеся допомагати жінкам, які стали жертвами сексуального насильства. Говорити з ними непросто, адже багато воліють забути та ніколи не говорити про це. Не усі настільки сильні, як ви.

Бачити те, що коїться в Україні та мовчати неможливо. Що тоді буде з Україною та українцями?

І.Д.: Я також перші роки не говорила нічого. Я відкрито про це заговорила після того, як на деокупованих територіях, куди я поїхала у травні, побачила навалу таких випадків та страждання цих жінок. І вони мені розповідали про це. І як я могла мовчати? Тому не треба казати, що я така сильна. Так, я дала свідчення Генпрокуратурі, але я майже дев'ять років публічно про це мовчала. Але бачити те, що коїться в Україні та мовчати неможливо. Що тоді буде з Україною та українцями? Все буде «Раша».

І.С.: Ви вирішили їхати на деокуповані території та допомагати жінкам, бо розуміли ці масштаби сексуального насильства там?

У кожному селі люди розповідали про зґвалтованих жінок. Я про це розповіла Фонду доктора Муквеге, з яким ми вже чотири роки співпрацюємо. І там мені сказали, що можуть кожній жінці, яка постраждала від насильства, надати допомогу у розмірі 50 тис. грн.

І.Д.: Спочатку я поїхала з польською журналісткою, у ці перші дні деокупації, ми ще бачили мертвих росіян на узбіччі, яке було засіяно залишками снарядів. Ми бачили спалені села та техніку, повалені електричні стовпи. Потім ми розмовляли з цими людьми, і вони відверто розповідали, що коїлося в селі. І у кожному селі люди розповідали про зґвалтованих жінок. Я про це розповіла Фонду доктора Муквеге, з яким ми вже чотири роки співпрацюємо. І там мені сказали, що можуть кожній жінці, яка постраждала від насильства, надати допомогу у розмірі 50 тис. грн. І я зараз працюю з цими жінками та допомагаю їм отримувати ці кошти. Це така неймовірна підтримка для них.

І.С. Вони вам довіряють, бо знають, що ви самі пройшли через це?

І.Д.: Це дуже довга дорога. Я прошу допомоги у місцевих активістів та волонтерів, які користуються повагою, або вчителів та фельдшерів. Розповідаю їм, що я можу допомогти цим жінками, і вони вже допомагають мені встановити контакт. Я зараз маю багато адрес і фактів, аде все одно не всі жінки хочуть говорити. Вони знають, що можуть отримати допомогу, але все одно мовчать. І ми мусимо чекати та надати їм можливість пережити це.

Ірина Довгань часто представляє Україну на різноманітних заходах, присвячених гендерній тематиці
Ірина Довгань часто представляє Україну на різноманітних заходах, присвячених гендерній тематиці

І.С.: На жаль, ця допомога потрібна не лише жінками, а й їхнім чоловікам та родинам.

А страх та жах, які селяться в душах маленьких дівчаток у селі, в якому є зґвалтовані жінки, вони потім проносять через все своє життя

І.Д.: Якщо ви подивитеся Римський статут щодо зґвалтування, то побачите, що там є цілий перелік наслідків цього явища для громади, яка оточує жінку, особливо у селах, для родини та в цілому суспільства. Ми цього ще не бачимо, але ці наслідки обов'язково будуть. Адже зґвалтування, на мою думку, - це один з методів геноциду, який Росія використовує проти українців. Навіть серед наших жінок ми бачимо зруйновані сім'ї. Цим жінкам неймовірно важко пристосуватися в колективі. Більшість цих жінок почуваються як люди, у яких немає шкіри. І кожен дотик є настільки болісний і чутливий, що вони мусять витрачати дуже багато сил, щоб це приховувати від оточуючих. Що їм боляче відчувати кожен дотик, необережний дотик. І вони змушені так жити.

А страх та жах, які селяться в душах маленьких дівчаток у селі, в якому є зґвалтовані жінки, вони потім проносять через все своє життя. Тому в усіх війнах використовують зґвалтування, адже це – найгірша кара для нації.

І.С.: Чи достатньо Україна як держава робить для того, щоб допомогти таким жінкам?

І.Д.: До масового вторгнення держава взагалі нічого не робила. Жінок, які визнали зґвалтування з 14-го року, було небагато. Притягнути до відповідальності тих, хто це з ними зробив, було неможливо. Тому структури, які відповідальні за це, намагалися пригальмувати цю тему. Ми ж, у свою чергу, боролися та намагалися якось донести, що ми існуємо і потребуємо спеціального статусу.

Потім сталося масштабне вторгнення. Можливо, сталося, у тому числі як наслідок того, що ця тема замовчувалася. Можливо, якби світ почув мої розповіді у 2019-2020 роках, а я розповідала на великих конференціях про те, що Росія робить на окупованих територіях. Якби світові лідери, з якими я мала можливість говорити, якби вони не намагалися запевнити мене у тому, що ґвалтівники – це члени моєї громади, що вони просто жили поруч зі мною. Я відповідала: «Ні! Вони не жили в моєму місті, вони прийшли озброєнні, незаконно порушивши кордон України». І тоді мені відповідали: «Що ж ми можемо зробити. Ми будемо молитися за вас, щоб справедливість все ж таки існувала в світі. Бо, знаєте, Росія – це велика і агресивна країна. Ми не можемо ніяк не це вплинути».

Не думаю, що ці люди зараз відчувають свою провину за те, що таких жінок стало у тисячі разів більше.

І.С.: Але чи змінилася ситуація зараз в контексті допомоги держави?

І.Д. Зараз так, десь за півроку з початку вторгнення, держава оговталася. Думаю, тут відіграли роль іноземні організації та інші держави. У нашому колі є жінка, яка пережила сексуальне насильство під час окупації Київщини. На початку квітня вона тижнями просила допомоги після російського зґвалтування. Вона розповідала про це нерозуміння, що їй казали: «Ви дійсно хочете визнати, що вас зґвалтували?» І вона казала, що так, що вона це визнає, адже їй потрібна медична допомога, вона тижнями не могла зупинити кровотечу. І люди, до яких вона зверталася по допомогу, кудись зникали. Зараз такого вже немає, працює багато різних структур – і від благодійних фондів, і від держави. І якщо я бачу, що жінка потребує допомоги, я вже знаю, як їй допомогти.

І.С.: Ви зараз у Нью-Йорку, представляєте Україну у 67-й сесії Комісії зі становища жінок. Ви багато спілкуєтеся з вашими коліжанками з інших країн, які пережили подібний досвід. Що вони вам говорять?

Ми мусимо виборювати наші права кожен день, мусимо примушувати себе бути щасливими. Ніхто не зробить травмовано жінку щасливою окрім неї самої

І.Д.: Так, ми знаємо увесь їхній досвід. Вони поділилися і досвідом документування цих злочинів. Ми також відкрили для себе таку сторінку, що інколи лише через двадцять років людина наважується, нарешті, сказати про зґвалтування. А середня цифра це – вісім років, стільки в середньому потрібно жінці, щоб вона про це заговорила. Наші посестри з Косово кажуть, що потрібно самим боротися, не чекати, що хтось прийде та допоможе. Ми мусимо виборювати наші права кожен день, мусимо примушувати себе бути щасливими. Ніхто не зробить травмовано жінку щасливою окрім неї самої.

І.С.: На початку ви сказали, що розумієте, що не зможете покарати тих людей, які знущалися з вас. Але якою тоді ви бачите фінальну крапку цієї вашої боротьби?

Я вірю, що світ і це подолає. Я в це вірю… Інакше нащо тоді усі ці зусилля?

І.Д.: Я точно знаю, що фінальної крапки при моєму житті не буде. Я вивчила світовий досвід, так зараз у світі відношення до цього змінюється. Світ реагує на насилля над жінками в зонах військових конфліктів набагато швидше, ніж десять років тому. Але я розумію, що за мого життя крапки не буде. Ця боротьба проти цього зла, вона буде дуже важкою та довгою. Але світ подолав рабство. І воно було ще більш масовим, аніж зґвалтування у війнах. Тому я вірю, що світ і це подолає. Я в це вірю… Інакше нащо тоді усі ці зусилля?

Форум

Recommended

  • Підписуйтеся на Голос Америки Українською в Telegram

    Підписуйтеся на Голос Америки Українською в Telegram

XS
SM
MD
LG