Спеціальні потреби

“Від трупного запаху підлогу заливали хлоркою і бетоном”. Трагедія Маріупольського драмтеатру рік потому


Президент «Маріупольського телебачення» Микола Осиченко з родиною виїхав із Маріуполя 15 березня 2022 р., напередодні авіаудару по драмтеатру
Президент «Маріупольського телебачення» Микола Осиченко з родиною виїхав із Маріуполя 15 березня 2022 р., напередодні авіаудару по драмтеатру

16 березня 2022 року росіяни завдали авіаудару по будівлі Маріупольського драматичного театру. Від обстрілів там ховалися сотні людей. Про те, що в театрі перебувають цивільні, свідчив великий напис “ДІТИ” перед будівлею, втім це не зупинило нападників. Точна кількість загиблих унаслідок бомбардування російським літаком невідома, у Маріупольській міськраді заявляли про близько 300 осіб.

Росіяни вже рік намагаються замаскувати сліди цього злочину: спочатку бетонували театр, щоб прибрати трупний запах, згодом будівлю майже повністю знесли. Голос Америки поспілкувався з президентом «Маріупольського телебачення» Миколою Осиченком, він із родиною виїхав із міста напередодні авіаудару по драмтеатру, а зараз підтримує зв'язок із маріупольцями, які врятувалися після бомбардування, проте їхнє життя скалічене назавжди.

Ірина Шинкаренко, Голос Америки: Ви з родиною виїхали з Маріуполя 15 березня 2022 року. Що ви пригадуєте про ті дні в місті, чи були ваші знайомі у драмтеатрі?

Микола Осиченко, президент «Маріупольського телебачення»: Наш будинок розташований у центрі Маріуполя, і десь від початку березня я бачив, як люди з валізками, з сумками, з чимось іще йшли в напрямку драмтеатру. Люди йшли з тих районів, де відбувались активні бойові дії, з районів, де Росія вже випалювала будинки. Люди брали з собою собак, котів. Люди туди йшли, бо весь Маріуполь знав та вірив, що драмтеатр - це місце сили, місце, куди не прилетить бомба.

Люди туди йшли, бо весь Маріуполь знав та вірив, що драмтеатр - це місце сили, куди не прилетить бомба.

Плюс прагматично люди розуміли, що драмтеатр - це будівля з дуже товстими стінами. В деякі дні там було 1500 людей. Здебільшого це були матусі з дітьми, люди похилого віку, які не могли собі дати ради вдома, їм потрібно було бути десь в колективі, і саме в Маріупольський драмтеатр привозили допомогу місцеві волонтери, комунальники, військові, ті, хто лишився в місті, привозили їжу, воду, ліки, памперси, теплі речі, бо опалення не було ніде.

І саме в драмтеатрі готували дуже багато їжі. Ну, що таке їжа? Це каша. Туди також приходили люди просто поїсти. Бо щоб приготувати їжу вдома, потрібно було вийти на двір, розпалити багаття, потрібно було знайти дрова. Ми спилювали дерева, але їх ще потрібно було висушити, у розбомблених будинках ми виламували віконні рами, щоб просто закип'ятити собі воду, навіть не собі, діткам, щоб вони попили хоча б чогось теплого. Деяка вода була з систем опалення, деяка була дощова.

У розбомблених будинках ми виламували віконні рами, щоб закип'ятити воду діткам.

Драмтеатр - це був такий собі куточок захисту всіх людей, вони туди йшли, щоб там дочекатися, поки наші виб'ють окупантів. Ми тоді жили в повній інформаційній блокаді. Окупанти запускали плітки, що Київ уже здався, що Одеса вже російська, тощо. Ми не знали, чому вірити, а чому ні.

Я виїхав 15-го, і саме того дня виїхало десь 2,5 тисячі автівок, це була найбільша колона. І саме це дозволило частково розвантажити Маріупольський драмтеатр, тому що одна з точок збору людей 15 березня була біля драмтеатру. Люди машинами з'їжджалися туди, щоб звідти виїжджати разом, і дуже багато людей із драмтеатру виїхали саме напередодні авіаудару. Тобто там уже лишилося не півтори тисячі людей, а десь 800. Окупанти у своїх новинах кажуть про 18 загиблих при авіаударі, це така дурниця… Там було значно більше.

Зруйнований Маріупольський драмтеатр, 7 квітня 2022 р. REUTERS/Alexander Ermochenko
Зруйнований Маріупольський драмтеатр, 7 квітня 2022 р. REUTERS/Alexander Ermochenko

Я спілкувався за цей рік з маріупольцями, які вижили, у кожного історія окрема, кожна тягне на дуже жорстокий фільм. Але найжорсткіше інтерв'ю було в Запоріжжі.

Я знайшов у Запоріжжі родину, яка вижила в драмтеатрі, родина - це бабуся, дідусь, і їхня онука, онуці десь 8 рочків. У драмтеатрі вони жили усією родиною, там були також батьки дівчинки та її молодша сестричка. І вони були в драмтеатрі, коли туди потрапила перша бомба. З їхніх слів я зрозумів, що бомб було дві. Перша бомба вдарила по даху, обвалилися бетонні плити, цими плитами задавило маму, батька і молодшу сестричку цієї дівчинки, а вона стояла біля них, тобто плита впала в сантиметрі від неї, і це врятувало її життя. І на очах цієї дитинки її сестричка задихалася, бо їй розчавило грудну клітину бетонною плитою, вона все це бачила і так спокійно про це розповідала мені ...

Я спитав її про батьків, батьків спалило другою бомбою. Я стояв біля дівчинки, і мене підштовхнув якийсь батьківський інстинкт. Я сів на коліна й обійняв її, бо дуже її було шкода, і я відчув біля неї такий згусток болю, його можна було відчути, він був такий липкий і чорний… Весь цей біль обліпив мене, і я не міг прийти до тями кілька днів.

Життя цієї дитини вже ніколи не буде яскравим, вона бачила, як вбили її батьків, молодшу сестричку.

Життя цієї дитини вже ніколи не буде яскравим, вона бачила, як вбили її батьків, молодшу сестричку. А життя цієї бабусі та дідуся? Їхня донька загинула на їхніх очах разом з онукою, а їм зараз виховувати цю малу, і вони вискочили з театру драми, в чому були. На щастя, цього дня з Маріуполя люди теж виїжджали, і вони доїхали до Запоріжжя.

І.Ш.: Що вам відомо про спроби росіян замаскувати сліди цього злочину?

М.О.: Спочатку росіяни били себе в груди, що вони відновлять будівлю. З цією метою вони привезли своїх гастарбайтерів. Вони ночами ексгумували тіла наших людей і вивозили їх. Потім Міністерство оборони Росії виділило якісь кошти на реконструкцію драмтеатру. Зважаючи на те, що тіла людей були розірвані по шматках, дуже сильний був трупний запах. Щоб вбити той трупний запах, вони засипали хлоркою підлогу, а потім заливали бетоном. Коли їм не вистачало хлорки, вони просто заливали бетоном.

Потім комісія з Росії приїхала і побачила, що трупний запах лишився, і зрозуміло, що там загинуло багато людей, вони вирішили демонтувати будівлю драмтеатру. Зараз вони майже все демонтували, залишили тільки фасадну стіну з колонами, все інше вже майже вивезене на смітники будівельні, і екскаватори зачищають там, прямо ями риють, щоб навіть той ґрунт, просочений кров’ю наших людей, щоб навіть це вивезти. Я не сильно розумію навіщо. Увесь Маріуполь - це суцільне місце злочину, "зачистити" весь не вдасться ніяк. Але драмтеатр вони чомусь “зачищають”.

І.Ш.: Що зараз відбувається в Маріуполі, як живеться людям у місті?

М.О.: Там лишилося близько 120-130 тисяч маріупольців, також у місто привезли близько 30-35 тисяч гастарбайтерів, вони приїхали вже зі своїми сім'ями, там дуже багато військових. Військові в місті, військові поруч із містом. Майже всі санаторії й бази відпочинку зайняті російськими військовими. Окупанти ставляться до наших людей жахливо. В місті повне беззаконня, місцевий бізнес віджали собі кадирівці.

Місцевий бізнес віджали собі кадирівці.

У Маріуполі є два величезні металургійні комбінати: сумнозвісна "Азовсталь" та Металургійний комбінат імені Ілліча, який майже не постраждав від бойових дій, і це - місто у місті. Там були свої автобусні маршрути, зупинки. Зараз, наскільки мені відомо, він використовується для ремонту військової техніки, бо там дуже великі цехи. Над центральною прохідною меткомбінату висить плакат, де Кадиров, Путін і Пушилін "зустрічають" робітників.

Дивіться також:

Форум

XS
SM
MD
LG