Майже 13 років тому вперше зі Сполучених Штатів до України приїхала Велерi Райт. Нині вона керує програмою розвитку українських міст, офіс якої знаходиться в Києві. Велерi стала свідком змін, які відбувалися в Україні з часу набуття незалежності й до сьогоднішнього дня.
Велері Райт виросла в Техасі. В Україну вперше приїхала відразу після розпаду Радянського Союзу – в складі групи добровольців американського Корпусу миру. Сюди її послали замість на Карибськi острови. Спочатку хотіла відмовитися від поїздки - в той час Велері навіть не могла знайти Україну на карті. Про перше прибуття в невiдому країну вона розповiдає українською, яку вона з того часу уже вивчила, хоч i не має українських коренiв:
«Ми прилетіли вночі в Бориспіль взимку. Сніг, так холодно. Бориспіль в такому поганому стані. Я пам`ятаю, я бачила дірки в стінах. І дикі кішки заходили і виходили. Було темно і дуже по-радянському. Пункт контролю паспортів - дуже серйозно все було – я злякалася. Була в шоці. Я сказала собі – що я зробила, де я є?».
Життя в Україні виявилося не схожим на американське. Щоб заробити на їжу, довелося навіть продавати горілку. Але поступово шок пройшов. Велері звикла до місцевого життя. Після закінчення місії в Корпусі миру залишилася в Києві. І живе тут вже майже 13 років. Каже – це її доля. Повертатися в рідний Даллас поки що немає бажання:
«Тут в Україні можна гуляти в 11 або в 12 годині вночі і не хвилюватися. Звичайно є злочинність, але в Україні я відчуваю себе набагато безпечніше. Мені це дуже подобається. Мені дуже подобається, як тут люди спілкуються між собою, як друзі дуже тепло ставляться один до одного і завжди готові допомогти. Сім`я завжди разом – і бабусі, і діти, і прадіди, і онучки – всі разом. Мені подобається, що тут їжа справжня. Овочі, фрукти, м`ясо. Те, що купуєш в магазині – зовсім свіже. Не гібридизоване, що виглядає дуже гарно, хоча смакує не так. Гарна атмосфера для того, щоб жити. Я не знаю – мені це дуже підходить».
Вже чотири роки до життя на околиці Києва звикає її донька Одрі. Скоро вона піде в звичайний дитсадок. Мама хоче, щоб Одрі росла поміж місцевих дітей, говорила українською мовою.
Від помаранчевої революції у Велері залишилися найсвітліші враження. Вона зібрала майже півтисячі фотографій з Mайдану і часто їх передивляється:
«Я думаю, що ми всі чекали так довго, як найменше 10 років до того часу, коли люди зрозуміли, що народ – це влада, а не навпаки. Я дуже сподіваюся, що люди не [забудуть] це. Мені здається, що оранжевий колір зараз є знаком потужності людей у всьому світі. Це дуже гарно, те що сталося. І ще навіть рік не пройшов з того часу. І я думаю, що абсолютно неправильно, коли ці експерти вже кілька місяців тому почали критикувати діяльність [нової влади], що відбувається сьогодні в Україні. Багато відбувається на краще».
Велері не любить планувати своє життя на далеку перспективу. За контрактом вона ще принаймні чотири роки працюватиме в Києві. А потім мріє оселитися тут у власному будинку і зайнятися бізнесом. Велері дуже добре пам`ятає, якою була Україна тринадцять років тому. І переконана, що й надалі все змінюватися тут буде лише на краще.
