Декларації з сімейними лікарями, «Доступні ліки» та зникнення черг у лікарнях – це перше, що найчастіше згадують українці, коли йде мова про медреформу. Про інші зміни в українській медицині – запуск галузі трансплантації органів, збільшення фінансування для лікування онкохворих та людей з орфанними захворюваннями – чули одиниці. Що й казати про міжнародний досвід, сучасні протоколи та європейський підхід у роботі українських лікарів. Вони залишаються приводом для гордощів лише в медичному просторі. В ексклюзивному інтерв’ю Радіо Свобода виконувач обов’язків міністра охорони здоров’я України Уляна Супрун розповіла про трирічні зміни в галузі, про проблеми інвестування, агітацію вакцинування та програми, які мають змінити українську медицину.

– Команда шостого президента України Володимира Зеленського казала, що хоче провести аудит медичної реформи. Чи вплине це якось на процес змінювання системи охорони здоров'я?

– Ми зараз робимо трансформацію системи охорони здоров’я для змін на краще для здоров’я українців. Кожна людина має право на доступ до якісних медичних послуг, але цього поки немає. Ми намагаємося це змінити та працюємо за планом, що був прописаний ще у 2015 році й узгоджений, обговорений з експертами і іноземними, і українськими. Доказова база, зібрана в цілому світі, а не лише в Україні, показує, що зміни, які ми зараз робимо, – це правильний шлях до розвитку системи охорони здоров'я.

27,5 мільйонів українців уже можуть пояснити команді нового президента, що вони вперше в історії записалися до сімейного лікаря, якого обрали самостійно. Крім того, мають уперше чіткий перелік послуг, який можуть отримати безкоштовно. У лікарів та медсестер збільшились заробітні плати вдвічі-втричі. Є успіхи, які ми бачимо, і це лише за один рік реформи, бо трансформація медичної системи розпочалася з січня 2018 року.

Вибори всі міжнародні організації та спостерігачі назвали чесними. Український народ проголосував за нового президента. І, як у будь-якій нормальній демократичній країні, ті, хто зараз залишається в міністерствах, мають пояснювати новій команді: що вже зроблено, що змінюється, як розвиток буде відбуватися далі? Бо вибори в країнах відбуваються часто, а шлях, який обирає держава, має бути постійним. Тобто вектор розвитку не має змінюватися тільки через те, що деякі люди змінили свою посаду. Розвиток має відбуватися і далі, за тією програмою, яка прописана. Наші зміни й пропозиції написані у плані, усе є в законах і Конституції. І ми будемо далі продовжувати цю роботу та пояснювати хід трансформації. Бо з того, що я почула під час виборів у їхніх виступах, то можна зробити висновок: немає розуміння, що саме відбувається зараз у процесі трансформації системи здоров’я.

Важливо, що охорона здоров'я – у топ-темах обговорення і на політичному рівні, і на рівні суспільства. Це добре! В інших країнах – наприклад, США чи Англії – вибори вирішуються на темі охорони здоров’я. А в Україні після здобуття незалежності не обговорювали медицину, до цього – теж понад 70 років ніхто нічого не казав.

Тож ми сподіваємося, що нова команда президента буде підтримувати курс на зміни заради по-справжньому доступної якісної медичної допомоги для кожного громадянина і на гідні умови роботи і життя медичних працівників, щоб ми мали змогу завершити цю трансформацію.

– Для багатьох українців медична реформа – це лише декларації з сімейним лікарем. Ніхто не «бачить» змін в інших галузях медицини, поки не стикнуться з цим. В першу чергу кажуть про відсутність змін в інфраструктурі: «старі лікарні», «а де ремонт?».

– Не можна одним моментом змінити все, що знищувалося не тільки 25 років незалежної України, але й 70 років до того. Ми не збудуємо 500 нових лікарень за одну ніч. Потрібно багато років, щоб інфраструктурна ситуація змінилася до такого рівня, як у тій же Польщі. Там розпочалися зміни 25 років тому й система продовжує трансформуватися. Ми зробили швидкі зміни на рівні первинної ланки, там, де декларація та програма «Доступні ліки». Наступні кроки – у спеціалізованій медицині та лікарнях.

Цього літа починається на рівні підготовки медичних закладів пілот нової програми, що згодом буде надавати безкоштовні аналізи, діагностичні тести. Це в тих лікарнях, які вже підписали договір з Національною службою здоров'я. Тобто знову принцип «гроші за пацієнтом». Якщо сімейний лікар направить пацієнта на рентген легенів або якийсь аналіз крові, то людині їх зроблять безкоштовно, бо за такі послуги сплачуватиме НСЗУ.

З початку 2020 року ця система має працювати в усіх лікарнях, але чи змінить такий підхід все? Звичайно, ні. Та сама лікарня стоятиме. Тому що неможливо ось так магічно водночас усі українські медичні заклади зробити супер-сучасно-європейськими на вигляд. Тому що потрібен час, адже всі ці роки майже не було інвестицій в лікарні.

– Зараз ці інвестиції є?

– Ми працюємо з областями, щоб вони визначилися, які заклади надаватимуть конкретні послуги. Від цього залежатиме постачання потрібної апаратури та інфраструктури: де зробити ремонт, а де необхідно просто з «нуля» побудувати нову лікарню. Бо іноді краще залишити старе, поки поруч добудовується нова будівля, у яку згодом перейде весь персонал. Так ми робимо зараз із «Охматдитом». У старому корпусі поки що діти лікуються, а тим часом поруч добудовується новий корпус, куди команда лікарів пізніше перейде. І кінець-кінцем буде нова сучасна лікарня, де надаватимуться всі необхідні послуги.

Зараз є інші інвестиційні проекти, як в «Охматдиті». Але МОЗ насправді має лише чотири лікарні, усе інше – у власності місцевої влади. Національна служба здоров'я України буде платити за послуги, які надаються. Потрібно врахувати, що десь 50% всіх податків залишаються на місцевому рівні. І тепер розпорядження коштів іде через місцеву владу. Їм уже не потрібно платити за послуги, тому ми наполягаємо, що вони мають інвестувати гроші у свої лікарні.

– Фінансування онкохворих за ці роки змінилося?

– У 2015 році через закон Верховної Ради було передано закупівлю ліків і медичних виробів на державному рівні на міжнародні організації. На той момент був великий саботаж закупівель. І ми мусили дуже важко попрацювати, щоб упорядкувати всі процеси. Минулого року на зекономлені кошти МОЗ купив більше ліків. Тобто ми закупили все, що передбачали, але цей процес відбувався через міжнародні організації. Там за тендером ціни були нижчі, тож у нас утворився залишок і його витратили додатково на необхідні препарати.

У 2018 році було передбачено 709 мільйонів гривень на онкохворих дорослих, але завдяки тому залишку, ми додали ще 910 мільйонів гривень. І це разом понад 1,6 мільярда гривень. Крім того, минулого року ми покрили 100% потребу дитячої онкології, заявлену лікарнями по всій Україні. А в цьому році ми ще збільшили фінансування на 631 мільйон гривень – і це 100% потреба, що нам подали з регіонів.

– Тобто це не 100%, які необхідні взагалі для всіх українських онкохворих?

– Є група експертів – це найкращі лікарі, що займаються конкретною галуззю. Вони збираються та переглядають, які ліки найбільше використовуються в Україні, які кращі з них, а потім надають список нам, що саме треба закупити. Ми цей перелік надсилаємо в області, а звідти отримуємо замовлення, скільки необхідно таких препаратів. А саме за цими цифрами ми й закуповуємо препарати.

Це не означає, що в програмі для онкохворих передбачені всі можливі ліки. Ні, бо комусь потрібні ще антибіотики, чи якийсь інший препарат, і вони вже передбачені іншими програмами.

На онкохворих дорослих до нас виділяли до 20% їхніх потреб, а ми збільшили на 60-70%. Тепер є набагато більше ліків, які їм стали доступні. Крім того, зі зміною первинної ланки є безкоштовні скринінгові тести деякі, які можна надавати на рівні сімейного лікаря. Ми сподіваємося, що тоді виявити онкозахворювання можна буде на ранніх стадіях. І це важливо. Щоб не просто підтримувати людину ліками все життя, а виявити хворобу та вилікувати, щоб пацієнт зміг повернутися до нормального життя.

В Україні є потреби щодо радіологічного лікування. І ця частина онкології розвинена на дуже низькому рівні в Україні. Ми маємо дуже застарілу апаратуру. Минулого літа приїхала велика делегація експертів, яка дивилася систему в сфері онкології в Україні: громадське здоров’я та здоровий спосіб життя, раннє виявлення, профілактика, хірургічне втручання, ліки, реабілітація і паліативна допомога. Вони зробили величезний аналіз. Чотири тижні перебуваючи в Україні, дивилися на наші онкоцентри, і лише в лютому ми отримали їхній звіт. Тепер перекладаємо українською мовою. І будемо на цьому ґрунтувати нову програму щодо лікування онкохвороб.

Ми маємо програму проти серцево-судинних захворювань, маємо неінфекційні хвороби в загальному ракурсі, але не мали окремої стратегії щодо лікування онкології.

– Але якісь зміни в лікуванні онкохвороб в Україні вже є?

– Звичайно. Ми почали змінювати нашу систему, не дочекавшись цих звітів, тому що знали, де вже потрібно виправляти ситуацію. Зараз закуповуємо більше ліків, працюємо з дитячими онкогематологами через «Охматдит», щоб створити мережу таких відділень в Україні, щоб не всі мусили їхати до «Охматдиту», а щоб були 5-6 центрів в регіонах і лише дуже складні випадки їхали до «Охматдиту».

– А чи є зміни у фінансуванні орфанних захворювань?

– 27% від всього бюджету на закупівлі ліків, а саме 6,8 мільярда гривень, заплановані на орфанні захворювання, тобто на таких пацієнтів ми заклали 1,5 мільярда гривень.

Взагалі в інших європейських країнах на людей з такими діагнозами виділяють близько 10% з бюджету. Але там дуже активні організації та благодійні фонди, що опікуються такими пацієнтами. Вони отримують ліки за дуже хорошими знижками від самих виробників. У нас же, навпаки, усі вимагають максимум від держави. І це проблема. Бо жодна країна у світі, навіть Швейцарія, не може 100% покривати всі потреби всіх пацієнтів.

Ми збільшили фінансування до 25%, а до нас і 20% не покривало. Бо розуміємо, що витрати людей із такими діагнозами дуже великі. На одного пацієнта може бути 1-1,5 мільйона гривень на місяць. І родини не можуть цього заплатити.

– З осені 2018 року в Україні у пологових будинках почали робити скринінги для дітей за шістьма напрямками. У європейських країнах тестів на генетичні патології налічується кілька десятків, а в США дітей перевіряють на понад 60 хвороб. Чи збільшиться кількість таких досліджень в Україні?

– Ми вже написали таку програму й подали на бюджет 2018 року, але, на жаль, у держави немає коштів, щоб покривати ці витрати. Бо потрібно витратити близько мільйона гривень, щоб провести такі дослідження. І це лише на одну дитину.

Якщо ми подивимося на загальний бюджет, який є в МОЗ, – то зараз це 3,2% від усього державного бюджету. Тобто там просто немає таких коштів. Як буде рости економіка України, як збільшиться бюджет МОЗ, то це буде однією з наших пріоритетних програм.

Ми зараз працюємо з організацією неонатологів в Польщі, які вже приїжджали до України, дивилися наші неонатальні та перинатальні центри, навчали наших лікарів, ділилися досвідом, щоб збільшити доступ вагітним жінкам до якісних послуг.

Насправді дуже багато різних хвороб та діагнозів можна виявити ще до пологів, але, на жаль, у нас це дуже рідко відбувається. Тому зараз ми говоримо про те, щоб з'єднати пологові та неонатальні центри. Якщо жінка народжує дитину й малечі необхідна операція, щоб не треба було їхати «швидкою» до якоїсь лікарні на перевірку. Чи взагалі везти з регіону до спеціалізованої лікарні та втрачати 2-4 дні. Усе має досліджуватися й аналізуватися на місці, щоб було своєчасно.

Ми хочемо поєднати в одну програму і вагітність, і пологи, і неонатологічний центр. Бо все має бути споріднено в одному ланцюгу. Мусимо організувати цей ланцюг так, щоб від превентивного до операційного моменту і далі все відбувалося без перепон.

– Стосовно «нетерплячок» – передчасно народжених дітей. Постійно у соціальних мережах бачимо пости, в яких збирають гроші на обладнання для таких маленьких пацієнтів. Їхні життя можна врятувати, якщо у лікарні буде вся необхідна апаратура. Але з цим в українських лікарнях серйозна проблема. Чи є в планах програма, яка б вирішила це питання?

– Це знову ж питання про інвестиції. У нас вже є 11 перинатальних центрів по всій Україні. Їхні лікарі навчені, пройшли додаткове підвищення кваліфікації, бачили, як працюють в інших країнах. Зараз в Україні перинатальні центри співпрацюють по цілій країні. Неонатологи мають свою мережу лікарів, які працюють над удосконаленням всеукраїнської системи. У нас так було з кардіологами. Експерти подали, що саме їм потрібно, щоб рятувати життя людей, а ми вже крок за кроком почали робити інвестиційні проекти. Частково купуємо ангіографи за державні кошти, частково – за місцеві. Це апарати, які рятують життя людям з інфарктами. Крім того, стентування безкоштовне. Тобто ми почули, що потрібно було кардіологам, і почали це втілювати. Тепер так співпрацюємо з неонатологами. Причому самі лікарі працюють над цією програмою, бо в них є статистика – цифри народжених щороку, кількість передчасно народжених, динаміка регіонів, куди потрібно інвестувати гроші. Тобто не «всім купити», бо «має бути», а точечно й ефективно.

Нещодавно на рівні держави закупили для «Охматдиту» спеціальні автомобілі, щоб була можливість поїхати забрати дитину й привезти її до лікарні. Це просто неможливо, щоб все необхідне обладнання було в кожному пологовому будинку, коли немає програми.

– Ухвалено закон про трансплантацію органів. Було перенесено майже на рік дату запуску цієї програми. Що вже зроблено для розвитку трансплантації в Україні?

– Перше – єдина державна інформаційна система трансплантації – це база з усією необхідною інформацією про розташування донора та пацієнта, що потребує трансплантації, стан його здоров’я та результати досліджень.

Ми вже купили готовий реєстр донорів кісткового мозку. А інші реєстри потрібно буде робити самостійно і, звичайно, створити систему, яка буде поєднувати їх. Це не щось таке, що можна взяти й купити в іншої держави, бо всюди свої закони та вимоги до захищення системи, конфіденційності.

Тож маємо перший базовий продукт, який розроблений на наше замовлення. І зараз наші експерти тестують, чи можемо ми прийняти цю систему «Єдність», або потрібно допрацьовувати. Сподіваємося, що до кінця року вже вся система працюватиме та ми зможемо наповнити її інформацією про донорів та реципієнтів.

Друге – навчання трансплант-координаторів. Це люди, які, з одного боку, мають спілкуватися з родинами та пояснювати, чому родичі повинні підписувати документи про донорство. З іншого – координувати весь процес трансплантації. Вони навчаються протягом одного місяця. Зараз післядипломну освіту можна здобути в Запорізькому медичному університеті.

Третє – ми зараз працюємо з ДСНС та поліцією й розробляємо план, як вони транспортуватимуть органи – гелікоптерами або машинами, залежно від відстані.

– Чи вже визначені заклади, які почнуть проводити трансплантації першими?

– Так. «Охматдит» та Національний інститут раку проводитимуть трансплантацію кісткового мозку, а Запорізька обласна лікарня та Інститут хірургії та трансплантології імені О.О.Шалімова – органів.

Уже було проведено тендер. Чекаємо, щоб доставили на 50 мільйонів гривень додаткове обладнання, яке їм потрібно для проведення трансплантації. І до літа вся необхідна апаратура має бути на місцях.

Крім того, необхідно, щоб у місцевих лікарнях було обладнання, за допомогою якого можна констатувати смерть мозку. Один сет такої апаратури коштує 1,5 мільярда гривень. Сподіваємося, що якусь частину зможе закупити місцева влада, щось допоможемо ми завдяки пілотним програмам. Але важлива умова – треба не лише купити обладнання, але й навчити персонал констатувати таку смерть. Можливо, працюватимуть запрошені експерти. Наприклад, буде виїзний персонал в одній лікарні невеличкого міста, який працюватиме й на інші заклади, якщо виникне необхідність.

– Хто буде координувати усі трансплантації?

– Ми визначили, що оплата за саму трансплантацію йтиме через НСЗУ, але має бути окремий центральний орган виконавчої влади, який координуватиме всю роботу. Зараз вирішуємо, чи будуть цим займатися на рівні МОЗ: тоді що потрібно створити для цього – окремий департамент чи окремий орган, комітет. Проте це додаткове витрачання коштів на тих же бухгалтерів та інший персонал, які було б краще використати на трансплантацію.

Координації буде дуже багато. Якщо, наприклад, на місцях є трансплант-координатори та хірурги, то на рівні країни вони не зможуть все вирішувати. Треба, щоб реєстри були правильно прописані, людей обирали за всіма критеріями, щоб транспортували орган за кілька годин з іншого міста, щоб операція вдало пройшла, щоби були необхідні ліки, продумана програма реабілітації після проведення трансплантації. Щоб пацієнт після виходу з лікарні мав змогу і далі жити без жодних обмежень та бути частиною нашого суспільства. Тобто побудувати систему так, щоб якнайменше заважати лікарям, дати їм можливість просто оперувати та рятувати пацієнтів. Тобто логістичну та бюрократичну роботу мають виконувати не ті самі лікарі, що оперують, а окремі люди – трансплант-координатори та новий центр, який відповідатиме за трансплантацію по всій країні.

– Останнім часом багато видатних лікарів з різних країн приїжджають до українських лікарень. Вони діляться досвідом, допомагають зі складними операціями. Крім того, ви часто публікуєте інформацію, що є тісна співпраця з іншими державами. Які країни зараз допомагають розвивати українську медицину?

– Ми вже давно співпрацюємо з канадською лікарнею SickKids Hospital. Наші спеціалісти виїжджають до Канади і там навчаються 3-4 місяці. Також канадські фахівці приїжджали до нас та допомагали реорганізовувати роботу лікарні «Охматдит», щоб вона була найбільш ефективною та забезпечувала кращу допомогу нашим діткам. Бо SickKids Hospital визнана в цілому світі як одна з найкращих дитячих лікарень. І ми б хотіли за їхнім прикладом також організувати для наших маленьких пацієнтів послуги такого високого рівня.

Дуже багато спільних програм зі США. Наприклад, з USAID багато співпраці щодо самої трансформації системи охорони здоров'я, зокрема допомога при створенні НСЗУ. А також щодо електронізації системи медицини. Вони нам допомагають створити кращі умови для закупівлі препаратів.

Маємо з Норвегією дуже гарну програму щодо реабілітації пацієнтів, які мали інсульт, бо в Україні такої не існує. Зі Швейцарією – дві нові програми щодо медичної освіти сімейних лікарів та медсестер, а також розвиток надання послуг психологічної та психіатричної допомоги на рівні самих громад.

Контактуємо постійно з Великобританією, бо впроваджували деякі зміни у фінансуванні нашої системи, застосовуючи їхній досвід. Також вони допомагають зі створенням закупівельної агенції ліків і медичних виробів.

З Австралією співпрацюємо у галузі забезпечення психічного здоров'я, а саме створення «гарячої лінії». У них дуже цікава модель, бо її зробили не через державу, а через неурядову організацію, а вже держава підтримує її та фінансує. У нас вже є неурядова організація, до якої приїжджатимуть австралійці та навчатимуть, як спілкуватися з людьми, які звертатимуться за допомогою до цієї «гарячої лінії».

З Польщею, як я вже казала, співпрацюємо з неонатологами. Приїжджають до нас їхні парамедики, які навчають наших спеціалістів.

Японія закуповує для нас різне обладнання та навчає ним користуватися. Того року вони надали рентгени та ендоскопи, а в цьому – обладнання для екстреної допомоги.

З Грузією плануємо проекти щодо туберкульозу. Співпрацюємо зі США та Європейським союзом щодо безпеки крові та вакцинації.

Дивіться також:

Ситуація з кором в Україні нагадує країни, що розвиваються, - ексклюзивно заступник МOЗ США

– До речі, про вакцинацію…Чому все ж таки в Україні виявився такий високий відсоток невакцинованих?

– У нас є не тільки антивакцинацинаторська проблема, коли батьки не хочуть робити щеплення дитині. З’ясувалося, що й у багатьох дорослих відсутній імунітет. Ті вакцини, які купувалися раніше, були російського виробництва – і вони не працювали. Хтось, наприклад, не дотримувався «холодного ланцюга» – запланував вакцинацію, купив необхідний препарат, але залишив вакцину не в холоді, а просто на полиці. Як результат, вона не спрацювала, бо неправильно зберігалася.

І це проблема, бо тепер потрібно вакцинувати не лише маленьких діточок і тих, яких до 12 років батьки не прищепили, але й дорослих. У нас було 37 смертей від кору, і це боляче, бо цього не мало би бути. Ті, хто не міг вакцинуватися, бо мали протипоказання, мають бути захищені через наш «колективний суспільний імунітет». А його не існує – бо хтось принципово не вакцинується, інші зробили всі необхідні щеплення, але не знали, що вакцини неякісні.

Зараз в Україні є всі необхідні вакцини. Крім того, вакцинувати тепер можуть будь-кого, незалежно від віку. Якщо раніше для дорослих було обмеження у віці, тепер їх знято. У першу чергу вакцинували освітян, військових, лікарів, а зараз кожен охочий може звернутися до сімейного лікаря та провести необхідне щеплення.

– В інших державах через епідемію кору почали вводити нові агітаційні проекти. Чи буде в Україні якась пропаганда вакцинації?

– Коли я прийшла в міністерство, то вже на другий день була в Українському кризовому медіа-центрі на прес-конференції щодо вакцинації. Тоді я говорила про те, що дуже низький рівень щеплення у нашій країні. Це є загрозою національній безпеці. Того ж дня написала листа до РНБО та попросила звернути на це увагу.

Я особисто й все міністерство завжди агітуємо за вакцинацію. У бюджеті немає коштів на таку комунікацію. У нас всього одна посада прес-секретаря на все міністерство. Всі програми щодо вакцинації, які ми маємо, проводяться за донорські кошти.

Щоб агітувати, потрібно мати вакцину. Інакше батьки приходять, щеплення зробити нічим і ваша агітація нікому не потрібна. Тому перший важливий крок – забезпечити вакцинами. У 2014 році вони навіть не купувалися, у 2015 році – їх ще теж не придбали, у 2016 році ми сплачували за 2015 рік, у 2017 році – за 2016-й. І так постійно наздоганяли, поки у 2018-му нарешті не стало все рік у рік.

Крім того, звернули увагу, що чомусь не збігаються цифри з регіонів з тими даними, які передбачаємо, коли обговорюємо це питання з ВООЗ. Хтось замовляє більше вакцин, інші – менше, ніж мали б. Тому тепер ми не чекаємо замовлення від регіонів, а розраховуємо їх за формою ВООЗ, яка працює в цілому світі.

– А чому раніше не було змоги купити стільки вакцин, скільки потрібно?

– Вакцини виробляються дуже специфічно. Вони не є, як будь-які інші препарати, постійно в наявності. Вони виробляються два рази на рік. Інші країни замовляють вакцини на кілька років вперед, а наш бюджетний кодекс дозволяє зробити заявку лише на один рік. Коли ми в березні отримуємо гроші й можемо купити вакцину, звертаємося до міжнародних донорів, то вони здивовано запитують: «Які вакцини? Усе вже давно замовлено». Постановою Кабміну нарешті змінили це правило і тепер можемо замовляти наперед.

– У регіонах зараз вистачає вакцин?

– У нас є вакцини. Коли вони в медзакладах маленького містечка закінчуються, то директор закладу має зателефонувати та попросити вакцини додатково. Не МОЗ має займатися дзвінками і запитувати – а чи потрібно вам ще? Справа в тому, що ми не транспортуємо вакцини у лікарні, ми передаємо в області, а далі вони вже розповсюджуються на місцевому рівні. Якщо у вас закінчилася вакцина, ви можете зателефонувати до свого обласного управління й попросити ще. Більше того, зараз є дозвіл на те, щоб лікарні між собою самі домовлялися та вирішували питання забезпечення вакциною – привозьте, діліться. Крім того, за державні кошти можна вакцинуватися і в приватних лікарнях, які підписали договір з НСЗУ. Усе робимо, щоб послуга була доступна пацієнтові.

Дивіться також:

Нью-Йорком продовжує ширитись кір, який міг потрапити до США з України

Дуже важливо, щоб спочатку були вакцини, а вже потім давати інформацію – потрібно вакцинуватися. Мені важко зрозуміти людей, які виступають проти щеплення. Надаємо факти, докази, і люди все рівно переконані, що вакцина небезпечна. В Україні ми вакцинували 1,5 мільйона людей і з них «нуль» смертей. А від кору померло 37 людей, і це зі 100 тисяч людей, які захворіли. Ось і подивіться на статистику.

Спочатку в школи не повинні були допускати невакцинованих дітей. Але виявилось, що 50% довідок про вакцинацію «липові». Дуже сумно, що і лікарі їх видали, і батьки купили. Пропонуємо таким людям все ж таки зробити щеплення. Говоримо: «Ми не будемо запитувати, чому у вас є довідка, а щеплення – ні. Закриваємо на це очі. Головне, що все ж таки ви вирішили вакцинуватися».

А ці нереальні страшилки й жахи, які розповідають про вакцинацію! Вони ж не відповідають дійсності, але люди вірять.

– Як з цим боротися?

– Критично мислити. Не емоційно! Подивитися на факти та проаналізувати. Коли починали людей вакцинувати у 1960-х роках, а Україну – в 1970-х, то ніхто навіть не думав, що це погано. Тоді знали наслідки тих хвороб, своїми очима бачили. Зараз я думаю, люди просто забули, наскільки ці наслідки жахливі.

Дивіться також: ​Які міста в Україні найпрозоріші – інтерв'ю з Катериною Цибенко

Embed share

Які міста в Україні найпрозоріші – інтерв'ю з Катериною Цибенко. Відео

Embed share

The code has been copied to your clipboard.

---

width px height px

---

The URL has been copied to your clipboard

No media source currently available

0:00 0:06:32 0:00

Direct link

• 270p | 15,6MB
• 360p | 18,1MB
• 720p | 42,1MB
• 810p | 52,7MB