У 1980 році Американське товариство вертолітного будівництва оголосило нагороду у двадцять тисяч доларів за створення гвинтокрила, який у дію приводила б людина. Премія імені українця Ігоря Сікорського, яка з часом зросла до чверті мільйона, буде вручена конструкторам, які зможуть побудувати апарат, що протримається у повітрі 60 секунд, досягне висоти у три метри і не ухилиться більше, ніж на десять квадратних метрів. Завдання виявилося настільки складним, що гроші залишаються не займаними вже 33 роки. Щоправда, студенти-інженери з Мерілендського університету, схоже, наблизились до нагороди.
Апарат Ґамера Два, вже друга модель людино-приводного гвинтокрила, робота над яким триває чотири роки. Керівник проекту, аспірант Вільям Старук, приєднався до проекту три роки тому. За цей час було зроблено значний поступ на шляху до нагороди. Він розповідає:
«Наш апарат вже тримався у повітрі 60 секунд і кілька разів піднімався на висоту у майже три метри. Це дві з трьох вимог призу Сікорського. Тепер ми сподіваємося виконати обидві вимоги в одному польоті, і при цьому тримати апарат під контролем».
Над створенням унікального вертольота постійно працює 40-50 студентів у вільний від навчання час. Апарат побудовано з мікро вуглеволокна, бальсового дерева, пінопласту та інших легких матеріалів. Завдяки цьому вага конструкції лише трохи більше 32 кілограмів. Тягові гвинти, діаметром у 13 метрів, розташовані не зверху, а знизу, ближче до землі.
«Завдяки цьому потрібно менше енергії для приведення їх в дію. Чим вище апарат піднімається, тим складніше стає пілоту», – підкреслює Вільям Старук.
Основні вимоги до пілота, бути сильним і… худорлявим. Як студент Колін Ґор – який відповідає цим критеріям.
«Велике значення має співвідношення сили та ваги. Я доволі худий, але пропорційно до решти мого тіла, у мене велика маса м’язів», – підкреслює пілот-випробувальник.
Пілот приводить апарат у дію починаючи крутити педалі руками і ногами. За допомогою спеціальних канатиків, він запускає гвинти, які піднімають вертоліт у повітря.
Аспірантка Елізабет Вайнер активно задіяна у проекті. І хоча молодих конструкторів час від часу спіткають невдачі, Елізабет отримує задоволення від участі у створенні чогось надзвичайного:
«Ми не робимо це заради слави чи грошей. Так нагорода 250 тисяч доларів, але ніхто з нас цих грошей не отримає. Все піде університету, який щедро нас фінансує. Для мене найголовніше, що ми щось робимо, і робимо це першими».
Для Вільяма Старука керівництво цим проектом – це нагода отримати унікальний досвід:
«Ми отримали можливість розробити, створити та випробувати літальний апарат, це рідкісна нагода. Це захоплююче відчуття працювати над чимось, запускати апарат, намагатися зробити неможливе».
Взятися за здавалося неможливе, чотири роки тому студентів спонукав професор аеронавтики Мерілендського університету Індержіт Чопра. Професор пишається досягненнями своїх студентів і очікує, що вони виграють нагороду ще цього року:
«В авіації багато непідкорених вершин. І це один з таких не подоланих бар’єрів. Це буде неймовірне відчуття, коли вони закінчать роботу».
Окрім інженерних експериментів, студенти провели глибоке дослідження можливостей людини, у пошуках оптимального застосування людської сили. Пілот-випробувальник Ґор підкреслює:
«До мене прикуто багато уваги, але у мене мабуть найпростіша робота. Все, що я маю зробити, так це докласти чимало сили аби втілити у життя їх задум».
Перед тим, як взятися за будівництво свого апарата, студенти два з половиною року проводили дослідження та випробовування його окремих елементів.
Апарат Ґамера Два, вже друга модель людино-приводного гвинтокрила, робота над яким триває чотири роки. Керівник проекту, аспірант Вільям Старук, приєднався до проекту три роки тому. За цей час було зроблено значний поступ на шляху до нагороди. Він розповідає:
«Наш апарат вже тримався у повітрі 60 секунд і кілька разів піднімався на висоту у майже три метри. Це дві з трьох вимог призу Сікорського. Тепер ми сподіваємося виконати обидві вимоги в одному польоті, і при цьому тримати апарат під контролем».
Над створенням унікального вертольота постійно працює 40-50 студентів у вільний від навчання час. Апарат побудовано з мікро вуглеволокна, бальсового дерева, пінопласту та інших легких матеріалів. Завдяки цьому вага конструкції лише трохи більше 32 кілограмів. Тягові гвинти, діаметром у 13 метрів, розташовані не зверху, а знизу, ближче до землі.
«Завдяки цьому потрібно менше енергії для приведення їх в дію. Чим вище апарат піднімається, тим складніше стає пілоту», – підкреслює Вільям Старук.
Основні вимоги до пілота, бути сильним і… худорлявим. Як студент Колін Ґор – який відповідає цим критеріям.
«Велике значення має співвідношення сили та ваги. Я доволі худий, але пропорційно до решти мого тіла, у мене велика маса м’язів», – підкреслює пілот-випробувальник.
Пілот приводить апарат у дію починаючи крутити педалі руками і ногами. За допомогою спеціальних канатиків, він запускає гвинти, які піднімають вертоліт у повітря.
Аспірантка Елізабет Вайнер активно задіяна у проекті. І хоча молодих конструкторів час від часу спіткають невдачі, Елізабет отримує задоволення від участі у створенні чогось надзвичайного:
«Ми не робимо це заради слави чи грошей. Так нагорода 250 тисяч доларів, але ніхто з нас цих грошей не отримає. Все піде університету, який щедро нас фінансує. Для мене найголовніше, що ми щось робимо, і робимо це першими».
В авіації багато непідкорених вершин. І це один з таких не подоланих бар’єрів. Це буде неймовірне відчуття, коли вони закінчать роботу.Індержіт Чопра
«Ми отримали можливість розробити, створити та випробувати літальний апарат, це рідкісна нагода. Це захоплююче відчуття працювати над чимось, запускати апарат, намагатися зробити неможливе».
Взятися за здавалося неможливе, чотири роки тому студентів спонукав професор аеронавтики Мерілендського університету Індержіт Чопра. Професор пишається досягненнями своїх студентів і очікує, що вони виграють нагороду ще цього року:
«В авіації багато непідкорених вершин. І це один з таких не подоланих бар’єрів. Це буде неймовірне відчуття, коли вони закінчать роботу».
Окрім інженерних експериментів, студенти провели глибоке дослідження можливостей людини, у пошуках оптимального застосування людської сили. Пілот-випробувальник Ґор підкреслює:
«До мене прикуто багато уваги, але у мене мабуть найпростіша робота. Все, що я маю зробити, так це докласти чимало сили аби втілити у життя їх задум».
Перед тим, як взятися за будівництво свого апарата, студенти два з половиною року проводили дослідження та випробовування його окремих елементів.
