Расова сегрегація: спогади 50 років після

Цього місяця виповнюється 50 років з часу, коли Центральна середня школа в адміністративному центрі штату Арканзас на півдні США перетворилась на плацдарм протистояння у боротьбі за рівні громадянські права. 25 вересня 1957-го року дев’ятеро чорношкірих підлітків, названих пізніше “Литтлрокська дев’ятка”, провели до того моменту в школі тільки для білих перший учбовий день. Елизабет Екфорд якраз йшла до нової школи, як її зустрів натовп розлючених білих:

“Вони швидко оточили мене. Ніхто мене не чіпав, якщо не рахувати плювків на мене. Я була скута жахом”.

За три роки до цих подій Верховний Суд США постановив, що расова сегрегація у державних школах порушує Конституцію. Відтак у містечку Литтл Рок інтеграція всіх середніх шкіл мала бути закінчена до вересня 1957-го року. За кілька тижнів до початку навчання губернатор Арканзасу закликав добровольців з місцевої народної дружини не допустити до школи дев’ятьох учнів. Але втрутився Президент США і надіслав військових для їх охорони.

Ернст Ґрін не очікував такого шаленого опору, зокрема тому, що деякі інші школи штату вже допустили до себе негрів. Він згадує, що десь 50 з двох тисяч білих учнів школи почали справжній терор проти новачків:

“Спочатку солдати служили нашими особистими охоронцями, переходячи з нами з кабінету в кабінет. Коли ж вони залишили нас десь в середині року, то ворожість, насилля і погрози різко посилилися. Почали залякувати і тих білих учнів, які намагались товаришувати з нами”.

Про ті часи Елизабет Екфорд має яскраві, але не найприємніші спогади:

“За правилами нам було заборонено огризатись або відповідати силою, інакше нам загрожувало виключення. Що боліло найбільше, то це те, як багато людей вдавало, начебто нічого дивного не відбувалося”.

Литтлрокська дев’ятка – це учні, які зголосилися бути переведеними з місцевої школи для чорних до однієї з найкращих шкіл країни. Вони добре вчились і, як каже Ернст Ґрін, сподівалися здобути кращу освіту для коледжу:

“Тоді поширеною була думка, що афро-американці у Литтл Рок та на півдні загалом були вповні задоволені сегрегацією. Я так не вважав і сподівався при нагоді продемонструвати це. Я розраховував на поступ у житті”.

Ернст Ґрін пішов в нову школу в останній рік навчання. Він пам’ятає випускний день:

“Панувала нездорова тиша. Єдині оплески лунали від моєї рідні. Втім коли я йшов через сцену за атестатом, я взагалі не потребував оплесків. Тиша була своєрідною заявою, і я відчув, що досяг того, задля чого прийшов”.

На наступний учбовий рік губернатор штату закрив цю школу. Коли вона відкрилась, з первісної дев’ятки туди повернулось лише двоє.

Сьогодні в школі вчиться майже порівну як білих, так і чорних учнів, і вона досі лишається однією з найкращих в країні.

Сьогодні Елизабет Екфорд працює в Литтл Рок в системі нагляду за умовно-засудженими. Вона не повернулась до школи, закінчивши її заочно:

“Я відчуваю, що мені занадто болісно говорити про минуле. Це залишило надзвичайно глибокий і сильний відбиток в моєму житті”.

Ернст Ґрін працює в міжнародній інвестиційній фірмі у Вашингтоні:

“Ідеї, які я мав підлітком, були про зміни, можливості і важливість освіти. Тепер, через 50 років, коли я згадую минуле, я бачу, що зробив правильний вибір”.