"Я не хочу стояти на одній сцені з росіянами навіть, якщо мене будуть нагороджувати найвищою нагородою всесвіту”, - заявив в інтерв’ю Голосу Америки український письменник та військовий Артем Чех. Чеха разом із колегою Артемом Чапаєм та кінорежисеркою Іриною Цілик запросили до Нью-Йорка для участі у фестивалі американського ПЕН-клубу "Голоси світу". На етапі запрошення було чітко проговорено, що письменники, які до того ще й служать в ЗСУ, не можуть брати участь у фестивалі, якщо будуть також запрошені росіяни.

За словами Ірини Цілик, організатори з цим погодилися й пообіцяли, що сюрпризів не буде. Проте, коли українці прилетіти до Нью-Йорка, дізналися, що фестиваль все ж таки планує з росіянами захід, який організовувала російська письменниця та журналістка Маша Гессен. "Ми раптом виявили в програмі новий захід, який додали буквально в останній момент - розмова з "жертвами тиранії", четверо учасників - один китайський автор і троє росіян. Нам здалося, що зміна правил гри без попередження - навряд чи доречний хід, про що ми й повідомили фестиваль", - пояснила свою позицію Ірина Цілик. У підсумку, за словами Цілик, Маша Гессен та інші учасники самі вирішили скасувати захід, що і дозволило українцям взяти участь у фестивалі.

Розмова "Голосу Америки" з Артемом Чехом відбулася у розпал ситуації з фестивалем. Українці не хотіли виносити цю ситуацію на люди, і почали коментувати її тільки після того, як The Atlantic опублікував статтю про ситуацію на літературному фестивалі, практично звинувачуючи українці у шантажі.

В офіційній заяві ПЕН-Америка назвав власною помилкою організаційні питання події і висловили Гессен та російським письменникам щирі співчуття. Гессен в інтерв'ю The Atlantic Гессен сказала, що мусила піти з керівної посади в ПЕН-клубі, "щоб не брати участь в тому, що я вважаю помилковим рішенням".

В інтерв’ю "Голосу Америки" Артем Чех пояснив, чому "хороших росіян" продовжують нагороджувати та кликати на фестивалі, а також розказав про те, чому "він вже помер" і практично не може писати художню літературу, і чи можлива перемога без контрнаступу.

Ірина Соломко, кореспондентка Голосу Америки: Артеме, минулого року, коли ви прийняли рішення долучитися до Збройних Сил України, це вже було вдруге. Вперше ви долучилися до ЗСУ у 2015-му. Ви могли не йти, чому зробили такий вибір?

Артем Чех, письменник, військовий ЗСУ: Мені здається, що вибір якраз стояв у 2015-му році, а вже у 2022-му, у лютому, вибору не було. Тим більше, я першій у черзі й мусив йти.

І.С.: Я пам’ятаю ваш допис, де ви написали: "Я український солдат і я прийняв свою смерть". Часто чую від військових та воєнних журналістів, що коли вони їдуть на передову, то готові не повернутися додому. Жити в такому стані, наскільки це важко?

А.Ч.: Як раз далі легко. Найважче було прийняти це. І це прийняття прийшло в першу ніч з 24 на 25 лютого. Тоді ми всі втрьох - я, моя дружина і мій син – були вдома, не спали, були постійно тривоги. Я сидів у спальні і думав, завтра маю їхати вже у свою частину і брати до рук зброю. Що це велика війна, не антитерористична операція, що ймовірність твого повернення додому не така вже і висока.

І ти зрозумів: "Добре, тут твоє життя закінчилося"... А далі ти вже живеш і радієш кожному дню. Потім вже була моя частина, куди я не зміг потрапити, бо були певні бюрократичні нюанси. Потім була тероборона, далі – служба. І щоразу ти просто собі проговорюєш: "Друже, ти солдат, ти маєш бути готовим померти в будь-який момент. Все". І з цим ви ж легко існувати насправді.

І.С.: Така філософія у більшості військових?

А.Ч.: Військові не дуже цим діляться. Вони більше тримають у собі свої страхи та сумніви. Але, коли починаєш виводити на розмову якусь людину, то майже всі зізнаються: "Так, ми вже всі померли, так що йдемо далі і буде, що буде".

І.С.: Дуже довгий час ці ваші пости були ковтком реального повітря з передової. І я думаю, що люди більше почали розуміти, що там відбувається. Більш того, саме завдяки вашим постам, це бачили і на заході. Як ви відчували себе в цій ролі - посередником між цим світом миру і війни?

А.Ч.: Я про цю роль ніколи не думав. Я переслідував трохи інші цілі, в першу чергу, виписування. Воно дає тобі якийсь сенс існувати і усвідомлювати, що ти не просто військовослужбовець, не просто солдат, що ти ще трохи є цивільною людиною, яка може щось писати і може бути почутою. Тобто, тебе чують, у тебе є відгуки, є люди, які тебе читають, і це, якось дає сили далі служити і жити. Мені важливо було це зробити для себе, а не для інших.

І.С.: Але це мало дуже великий успіх, вас надрукувала Нью-Йорк Таймс. Вам це давало відчуття сатисфакції?

А.Ч.: Я не знаю. Це перший рік служби був настільки дивний у сприйнятті. Я дуже багато писав для різних ЗМІ і сприймав це просто як якийсь шум, білий фон. Попросили написати – написав. Було настільки це все нецікаво. Якби я був у цивільному житті і попросили New York Times написати щось, і потім отримуєш сотні листів від американців, які пишуть тобі: "Ми з вами, тримаєтеся!". "Дякую, що це пишете"… Це було би неймовірно. А тоді, в той період - написав і добре.

І.С.: Ви отримали багато листів?

А.Ч.: Так, десь до сотні. Це були слова підтримки. Мені було дивно, що якась одна стаття може викликати таку реакцію. Тобто люди десь знаходили мій емейл, мені приходили листи. Це приємно. Думаю, що перечитаю ті листи вже після війни. Воно ніби приємно на поверхні, але дуже глибоко не заходить. Бо твоя емоційність вона і так зашкалює. Тобто ти переповнений своїми емоціями, від того, що з тобою відбувається, ти відчуваєш і переживаєш.

І.С.: Чи справедливо буде сказати, що за минулий рік Артем Чех-солдат переміг Артема Чеха-письменника?

А.Ч.: Вони досі борються. Хоча письменник важливіший, ніж солдат. Тобто я прийняв цю роль, це важлива роль. Але важливо не забувати, хто ти є в цивільному житті і куди тобі треба повернутися. Рано чи пізно я не буду солдатом, і мені треба повернутися в цивільне життя. Якщо я продовжую бути солдатом там, це буде катастрофа.

І.С.: Ви десь дев’ять місяців провели захищаючи північний кордон, потім – охорона Чорнобильської зони, що ви робите зараз як солдат?​

А.Ч.: Зараз як солдат я без автомата. Шеврон мого підрозділу – це перо. І це нова для мене роль – бути військовослужбовцем, який працює зі словом. Адже, у першу чергу, це – інформаційна війна, вона більше, аніж війна зі зброєю.

І.С.: Якщо говорити про Артема Чеха-письменника, чи побачимо пережите на війні Чехом-солдатом у його книжках?

А.Ч.: Ні, думаю, цього не буде. Мені не цікаво писати про цю війну. Думаю, є багато хлопців, які мають прекрасні письменницькі таланти, які зможуть писати про те, що відбувалося там. Тобто я можу писати про війну, але не заходячи на території самих бойових дій, фронту і армії. У мене зараз головна задача – дописати той роман, який я почав писати до повномасштабного вторгнення. Я зараз сконцентрований на ньому. Він теж про війну, але не про нашу.

І.С.: Але як війна змінила Чеха-письменника?

А.Ч. Стало дуже складно писати художню прозу. Я дописую роман, і в мене залишилося дописати буквально на кілька днів роботи. А я розтягую, і вже місяць-півтора не можу дописати. Тобто дуже складно виходять художні тексти.

І.С.: Художні не йдуть, а документалістика та мемуари пишуться?

А.Ч.: Якби мені зараз сказали написати велике есе, я би залюбки це зробив. А дописати художню прозу з діалогами чомусь не йде.

І.С.: Ви продовжите спілкуватись з вашими колегами - українськими письменниками? Як війна вплинула на це середовище?

А.Ч.: Зізнаюся, я з ними не спілкувався і до війни. Тобто я такий письменник-одинак. Я вважаю, що одному письменнику з іншим письменниками немає про що говорити. Але з іншого боку, я бачу, що відбувається. Це одна консолідована тусовка, яка робить все для того, щоб наблизити нашу перемогу. Хтось пішов на фронт, хтось ганяє машини для Збройних Сил, або десь на інформаційному фронті їздить за кордон та постійно розповідає про Україну. Це важливо.

І.С.: Ви спілкувалися до війни з російськими письменниками? Як ви оцінюєте сучасну російську літературу?

А.Ч.: Російську літературу не читаю та не оцінюю. Мені в принципі не цікавить будь-який культурний продукт, який виходить з Росії. Я для себе відкриваю європейську літературу та культуру. Мені це набагато ближче.

І.С.: Як, на вашу думку, можна пояснити феномен, коли росіянам продовжують давити нагороди та запрошувати на заходи. Намагаються навіть у літературній площині зшивати українських та російських письменників?

А.Ч.: Нагороди росіянам дають ті люди, чиї міста росіяни не бомблять. Тобто для них немає цих понять, які є у нас, зокрема щодо фізичної безпеки. І коли говорять про росіян, у деяких українців починають труситися руки. Бо вони бояться цю Росію, яка бомбить їхні міста. Це страшно. А тут є просто "хороші росіяни". І чому б їх не підтримати? Вони теж жертви режиму, як і українці. Але вони відмінні, бо українці страждають фізично і масово, а "хороших росіян" просто трошки притискає вдома поганий тиран.

І.С.: А в цілому поняття "хороші росіяни". Ви в нього вірите, що вони існують в принципі? І хто ці "хороші росіяни"?

А.Ч.: Для мене не існує "хороших" чи "поганих" росіян. Для мене Росія – агресор, Росія – ворог, Росія – напала. "Хороший" ти росіянин, чи "поганий": ти – росіянин. Я дуже категоричний в цьому плані. Дуже багатьом це не подобається, і на Заході також. Але так є. На Заході дуже мало бачили війни. Коли ти її бачиш, коли бачиш, що роблять росіяни, у тебе вже не виникає питання, "хороший" він чи "поганий", які наративи сповідує. Будь-якому "хорошому росіянину" завжди є щось сказати українцю. І часто це, насправді, якісь дуже шовіністичні речі.

І.С.: Але така позиція Заходу, про що вона говорить: вони бояться Росію, вони її поважають, вони не уявляють існування світу без Росії. Чому таке ставлення?

А.Ч.: Мені здається, страх, в принципі, заканцелити [заборонити] будь-яке окреме суспільство або групу людей. І в даному випадку - "хороших росіян". Тобто ми всі за мир, ми всі класні, ми сповідуємо правильні ліві погляди. Будемо підтримувати "хороших росіян" і українців. Тобто різні сторони. І давайте сідати домовлятися. А українці не хочуть домовлятися.

І.С.: Якою, на вашу думку, має все ж таки бути стратегія українців в цьому контексті?

А.Ч.: Якщо говорити про логіку, її в цьому немає. Адже чим менше українців буде на міжнародних майданчиках, тим менше українців на міжнародних майданчиках. Але якщо говорити про честь та гідність, то іноді варто поступитися логікою і йти на принцип. Я не хочу стояти на одній сцені з росіянами навіть, якщо мене будуть нагороджувати найвищою нагородою всесвіту. Просто я не хочу.

Я розумію українських спортсменів, зараз скандал з Міжнародним Олімпійським комітетом і нашими олімпійцями. Якщо будуть "хороші росіяни" з нейтральним прапором виступати, наші просто не поїдуть. І я розумію їх.

І.С.: А який, на вашу думку, ефективний шлях доводити, що треба розділяти росіян та українців? Що жертва та агресор не мають стояти на одній сцені?

А.Ч.: Це ефективно. Чим більше ми будемо це робити, тим, нарешті, швидше дійде до організаторів різних заходів, що нас треба розділити Ми не можемо бути в одному просторі, на одній території. Часто вони забувають про це, або не думають. Чому б ні? "Вони ж хороші, і ви хороші. Давайте ви всі такі хороші разом отримаєте нагороду, поспілкуєтеся, дійдете до спільного знаменника". А спільний знаменник один: перемога України та розвал Росії. Тоді будемо говорити.

І.С.: Ви уже сказали, що ви намагаєтеся дописати роман. Ще є якісь далекоглядні плани поза цим, чи усі зусилля зосереджені на перемозі?

А.Ч.: Ні, не всі. Якраз над романом я дуже багато думаю. Далекоглядних планів немає. Я не знаю, чим я буду займатися. До того, як я перейшов служити в Київ, я взагалі не думав про те, чи буду я в принципі ще колись писати. Ми повертаємося до початку розмови. Ти приймаєш свою смерть, тебе не існує. А якщо тебе не існує, чи можеш ти писати далі? Зараз, можливо, плани будуть з'являтися. Я сподіваюсь на це.

І.С.: Тобто все ж таки ви трішки воскресаєте…

А.Ч.: Певною мірою...

І.С.: Хотіла вас ще запитати про перемогу. Як ви її бачите, як будете святкувати?

А.Ч.: Боюся, що святкувати не вийде так, як хотілося б. Тобто мені здається, що не буде такої перемоги з салютами і радісними обіймами. Це буде набагато складніше. Мені, звісно, хотілося би перемоги, такої, як вона мала би бути. Скажімо, як була перемога на Майдані, коли ми зрозуміли, що Янукович втік, і починається новий період життя, новий етап. Так, були жертви, так, було багато сліз, але й було багато радості. Я дуже хвилююся, що в нашому випадку цього може не статися. Будуть домовленості, будуть певні мирні угоди, все, що завгодно.

І.С.: Тобто питання не в тому, що ціна цієї перемоги зависока, а у тому, що до кінця не зрозуміло, якою вона буде?

А.Ч.: Бажаний результат - розвал Росії, перемога України. Але я розумію, що якщо не буде ніяких рухів всередині Росії, не буде розвалу. Давайте дивитися правді у вічі. Там дуже сильна вертикаль, яка тримається на дуже багатьох міцних щаблях. І розвалити її дуже складно. І всередині теж, малоймовірно, що щось розвалиться. Це перше. Друге – військова наша перемога, для цього треба дуже багато зброї. А ми знаємо, що зараз її недостатньо для цього, її треба дуже багато. Тоді ми досягнемо якогось успіху. Для цього ще потрібно багато людського ресурсу. Він є, але теж закінчується. Треба це розуміти.

І розуміти, що якщо будуть якісь рухи політичні всередині країни-агресора, В такому випадку російські війська підуть з нашої землі. Можлива така перемога та бажаний результат. І мені здається, що він - оптимальний.

І.С.: Зараз дуже багато говорять про контрнаступ. Ви, як людина військова, як бачите його зсередини?

А.Ч.: Контрнаступ – це дуже страшно. Можна багато в Фейсбуці кричати: "Ура, контрнаступ!" Але це дуже страшно. Це великі жертви, це треба розуміти. І за кожним маленьким підрозділом це великі втрати. Кожна втрата – це чиясь сім'я, чиєсь горе.

Я знаю, що зараз відчуває мій батальйон, моя рота, яка безпосередньо воює. Майже щодня я чую про якісь втрати. І ти знаєш цих людей, це горе, це дуже страшно. І якщо говорити про контрнаступ, то все це збільшиться в рази, ці втрати.

І.С.: Але без нього не буде перемоги?

А.Ч.: Можливо, і буде. Я не знаю... Я знаю, що таке наступ, що таке штурм. І скільки ти втрачаєш своїх солдатів, коли ти йдеш на штурм. Це страшно. Це я знаю. А якщо це масовий процес, який йде по всьому фронту або на якихось великих ділянках, скажімо перерізати та дійти до Азовського моря, наприклад. Це величезна ділянка, це величезні втрати.

Можливо, це важливо, можливо, це варто робити, але це страшно...

Дивіться також повну версію інтервʼю на YouTube Голосу Америки Українською: