Спеціальні потреби

Актуально

Артем Чех: Нагороди росіянам дають ті люди, чиї міста росіяни не бомблять. Коли говорять про росіян, у деяких українців трусяться руки

Письменник Артем Чех вперше пішов захищати Україну у 2015-му, у 2022-му каже, що просто не мав вибору

"Я не хочу стояти на одній сцені з росіянами навіть, якщо мене будуть нагороджувати найвищою нагородою всесвіту”, - заявив в інтерв’ю Голосу Америки український письменник та військовий Артем Чех. Чеха разом із колегою Артемом Чапаєм та кінорежисеркою Іриною Цілик запросили до Нью-Йорка для участі у фестивалі американського ПЕН-клубу "Голоси світу". На етапі запрошення було чітко проговорено, що письменники, які до того ще й служать в ЗСУ, не можуть брати участь у фестивалі, якщо будуть також запрошені росіяни.

За словами Ірини Цілик, організатори з цим погодилися й пообіцяли, що сюрпризів не буде. Проте, коли українці прилетіти до Нью-Йорка, дізналися, що фестиваль все ж таки планує з росіянами захід, який організовувала російська письменниця та журналістка Маша Гессен. "Ми раптом виявили в програмі новий захід, який додали буквально в останній момент - розмова з "жертвами тиранії", четверо учасників - один китайський автор і троє росіян. Нам здалося, що зміна правил гри без попередження - навряд чи доречний хід, про що ми й повідомили фестиваль", - пояснила свою позицію Ірина Цілик. У підсумку, за словами Цілик, Маша Гессен та інші учасники самі вирішили скасувати захід, що і дозволило українцям взяти участь у фестивалі.

Розмова "Голосу Америки" з Артемом Чехом відбулася у розпал ситуації з фестивалем. Українці не хотіли виносити цю ситуацію на люди, і почали коментувати її тільки після того, як The Atlantic опублікував статтю про ситуацію на літературному фестивалі, практично звинувачуючи українці у шантажі.

В офіційній заяві ПЕН-Америка назвав власною помилкою організаційні питання події і висловили Гессен та російським письменникам щирі співчуття. Гессен в інтерв'ю The Atlantic Гессен сказала, що мусила піти з керівної посади в ПЕН-клубі, "щоб не брати участь в тому, що я вважаю помилковим рішенням".

В інтерв’ю "Голосу Америки" Артем Чех пояснив, чому "хороших росіян" продовжують нагороджувати та кликати на фестивалі, а також розказав про те, чому "він вже помер" і практично не може писати художню літературу, і чи можлива перемога без контрнаступу.

Ірина Цілик, Артем Чех та Артем Чапай, попри складнощі, все ж таки виступили на фестивалі у Нью-Йорку
Ірина Цілик, Артем Чех та Артем Чапай, попри складнощі, все ж таки виступили на фестивалі у Нью-Йорку

Ірина Соломко, кореспондентка Голосу Америки: Артеме, минулого року, коли ви прийняли рішення долучитися до Збройних Сил України, це вже було вдруге. Вперше ви долучилися до ЗСУ у 2015-му. Ви могли не йти, чому зробили такий вибір?

Артем Чех, письменник, військовий ЗСУ: Мені здається, що вибір якраз стояв у 2015-му році, а вже у 2022-му, у лютому, вибору не було. Тим більше, я першій у черзі й мусив йти.

І.С.: Я пам’ятаю ваш допис, де ви написали: "Я український солдат і я прийняв свою смерть". Часто чую від військових та воєнних журналістів, що коли вони їдуть на передову, то готові не повернутися додому. Жити в такому стані, наскільки це важко?

Щоразу ти просто собі проговорюєш: "Друже, ти солдат, ти маєш бути готовим померти в будь-який момент. Все". І з цим ви ж легко існувати насправді

А.Ч.: Як раз далі легко. Найважче було прийняти це. І це прийняття прийшло в першу ніч з 24 на 25 лютого. Тоді ми всі втрьох - я, моя дружина і мій син – були вдома, не спали, були постійно тривоги. Я сидів у спальні і думав, завтра маю їхати вже у свою частину і брати до рук зброю. Що це велика війна, не антитерористична операція, що ймовірність твого повернення додому не така вже і висока.

І ти зрозумів: "Добре, тут твоє життя закінчилося"... А далі ти вже живеш і радієш кожному дню. Потім вже була моя частина, куди я не зміг потрапити, бо були певні бюрократичні нюанси. Потім була тероборона, далі – служба. І щоразу ти просто собі проговорюєш: "Друже, ти солдат, ти маєш бути готовим померти в будь-який момент. Все". І з цим ви ж легко існувати насправді.

І.С.: Така філософія у більшості військових?

А.Ч.: Військові не дуже цим діляться. Вони більше тримають у собі свої страхи та сумніви. Але, коли починаєш виводити на розмову якусь людину, то майже всі зізнаються: "Так, ми вже всі померли, так що йдемо далі і буде, що буде".

І.С.: Дуже довгий час ці ваші пости були ковтком реального повітря з передової. І я думаю, що люди більше почали розуміти, що там відбувається. Більш того, саме завдяки вашим постам, це бачили і на заході. Як ви відчували себе в цій ролі - посередником між цим світом миру і війни?

А.Ч.: Я про цю роль ніколи не думав. Я переслідував трохи інші цілі, в першу чергу, виписування. Воно дає тобі якийсь сенс існувати і усвідомлювати, що ти не просто військовослужбовець, не просто солдат, що ти ще трохи є цивільною людиною, яка може щось писати і може бути почутою. Тобто, тебе чують, у тебе є відгуки, є люди, які тебе читають, і це, якось дає сили далі служити і жити. Мені важливо було це зробити для себе, а не для інших.

І.С.: Але це мало дуже великий успіх, вас надрукувала Нью-Йорк Таймс. Вам це давало відчуття сатисфакції?

А.Ч.: Я не знаю. Це перший рік служби був настільки дивний у сприйнятті. Я дуже багато писав для різних ЗМІ і сприймав це просто як якийсь шум, білий фон. Попросили написати – написав. Було настільки це все нецікаво. Якби я був у цивільному житті і попросили New York Times написати щось, і потім отримуєш сотні листів від американців, які пишуть тобі: "Ми з вами, тримаєтеся!". "Дякую, що це пишете"… Це було би неймовірно. А тоді, в той період - написав і добре.

І.С.: Ви отримали багато листів?

А.Ч.: Так, десь до сотні. Це були слова підтримки. Мені було дивно, що якась одна стаття може викликати таку реакцію. Тобто люди десь знаходили мій емейл, мені приходили листи. Це приємно. Думаю, що перечитаю ті листи вже після війни. Воно ніби приємно на поверхні, але дуже глибоко не заходить. Бо твоя емоційність вона і так зашкалює. Тобто ти переповнений своїми емоціями, від того, що з тобою відбувається, ти відчуваєш і переживаєш.

Перші дев'ять місяців повномасштабного вторгнення Артем Чех воював у гарячих точках на Луганщині
Перші дев'ять місяців повномасштабного вторгнення Артем Чех воював у гарячих точках на Луганщині

І.С.: Чи справедливо буде сказати, що за минулий рік Артем Чех-солдат переміг Артема Чеха-письменника?

А.Ч.: Вони досі борються. Хоча письменник важливіший, ніж солдат. Тобто я прийняв цю роль, це важлива роль. Але важливо не забувати, хто ти є в цивільному житті і куди тобі треба повернутися. Рано чи пізно я не буду солдатом, і мені треба повернутися в цивільне життя. Якщо я продовжую бути солдатом там, це буде катастрофа.

І.С.: Ви десь дев’ять місяців провели захищаючи північний кордон, потім – охорона Чорнобильської зони, що ви робите зараз як солдат?​

А.Ч.: Зараз як солдат я без автомата. Шеврон мого підрозділу – це перо. І це нова для мене роль – бути військовослужбовцем, який працює зі словом. Адже, у першу чергу, це – інформаційна війна, вона більше, аніж війна зі зброєю.

І.С.: Якщо говорити про Артема Чеха-письменника, чи побачимо пережите на війні Чехом-солдатом у його книжках?

Мені не цікаво писати про цю війну

А.Ч.: Ні, думаю, цього не буде. Мені не цікаво писати про цю війну. Думаю, є багато хлопців, які мають прекрасні письменницькі таланти, які зможуть писати про те, що відбувалося там. Тобто я можу писати про війну, але не заходячи на території самих бойових дій, фронту і армії. У мене зараз головна задача – дописати той роман, який я почав писати до повномасштабного вторгнення. Я зараз сконцентрований на ньому. Він теж про війну, але не про нашу.

І.С.: Але як війна змінила Чеха-письменника?

А.Ч. Стало дуже складно писати художню прозу. Я дописую роман, і в мене залишилося дописати буквально на кілька днів роботи. А я розтягую, і вже місяць-півтора не можу дописати. Тобто дуже складно виходять художні тексти.

Якби мені зараз сказали написати велике есе, я би залюбки це зробив. А дописати художню прозу з діалогами чомусь не йде

І.С.: Художні не йдуть, а документалістика та мемуари пишуться?

А.Ч.: Якби мені зараз сказали написати велике есе, я би залюбки це зробив. А дописати художню прозу з діалогами чомусь не йде.

І.С.: Ви продовжите спілкуватись з вашими колегами - українськими письменниками? Як війна вплинула на це середовище?

А.Ч.: Зізнаюся, я з ними не спілкувався і до війни. Тобто я такий письменник-одинак. Я вважаю, що одному письменнику з іншим письменниками немає про що говорити. Але з іншого боку, я бачу, що відбувається. Це одна консолідована тусовка, яка робить все для того, щоб наблизити нашу перемогу. Хтось пішов на фронт, хтось ганяє машини для Збройних Сил, або десь на інформаційному фронті їздить за кордон та постійно розповідає про Україну. Це важливо.

І.С.: Ви спілкувалися до війни з російськими письменниками? Як ви оцінюєте сучасну російську літературу?

А.Ч.: Російську літературу не читаю та не оцінюю. Мені в принципі не цікавить будь-який культурний продукт, який виходить з Росії. Я для себе відкриваю європейську літературу та культуру. Мені це набагато ближче.

І.С.: Як, на вашу думку, можна пояснити феномен, коли росіянам продовжують давити нагороди та запрошувати на заходи. Намагаються навіть у літературній площині зшивати українських та російських письменників?

Українці страждають фізично і масово, а "хороших росіян" просто трошки притискає вдома поганий тиран ... Для мене не існує "хороших" чи "поганих" росіян. Для мене Росія – агресор, Росія – ворог, Росія – напала. "Хороший" ти росіянин, чи "поганий": ти – росіянин.

А.Ч.: Нагороди росіянам дають ті люди, чиї міста росіяни не бомблять. Тобто для них немає цих понять, які є у нас, зокрема щодо фізичної безпеки. І коли говорять про росіян, у деяких українців починають труситися руки. Бо вони бояться цю Росію, яка бомбить їхні міста. Це страшно. А тут є просто "хороші росіяни". І чому б їх не підтримати? Вони теж жертви режиму, як і українці. Але вони відмінні, бо українці страждають фізично і масово, а "хороших росіян" просто трошки притискає вдома поганий тиран.

І.С.: А в цілому поняття "хороші росіяни". Ви в нього вірите, що вони існують в принципі? І хто ці "хороші росіяни"?

А.Ч.: Для мене не існує "хороших" чи "поганих" росіян. Для мене Росія – агресор, Росія – ворог, Росія – напала. "Хороший" ти росіянин, чи "поганий": ти – росіянин. Я дуже категоричний в цьому плані. Дуже багатьом це не подобається, і на Заході також. Але так є. На Заході дуже мало бачили війни. Коли ти її бачиш, коли бачиш, що роблять росіяни, у тебе вже не виникає питання, "хороший" він чи "поганий", які наративи сповідує. Будь-якому "хорошому росіянину" завжди є щось сказати українцю. І часто це, насправді, якісь дуже шовіністичні речі.

І.С.: Але така позиція Заходу, про що вона говорить: вони бояться Росію, вони її поважають, вони не уявляють існування світу без Росії. Чому таке ставлення?

А.Ч.: Мені здається, страх, в принципі, заканцелити [заборонити] будь-яке окреме суспільство або групу людей. І в даному випадку - "хороших росіян". Тобто ми всі за мир, ми всі класні, ми сповідуємо правильні ліві погляди. Будемо підтримувати "хороших росіян" і українців. Тобто різні сторони. І давайте сідати домовлятися. А українці не хочуть домовлятися.

І.С.: Якою, на вашу думку, має все ж таки бути стратегія українців в цьому контексті?

Я не хочу стояти на одній сцені з росіянами навіть, якщо мене будуть нагороджувати найвищою нагородою всесвіту

А.Ч.: Якщо говорити про логіку, її в цьому немає. Адже чим менше українців буде на міжнародних майданчиках, тим менше українців на міжнародних майданчиках. Але якщо говорити про честь та гідність, то іноді варто поступитися логікою і йти на принцип. Я не хочу стояти на одній сцені з росіянами навіть, якщо мене будуть нагороджувати найвищою нагородою всесвіту. Просто я не хочу.

Я розумію українських спортсменів, зараз скандал з Міжнародним Олімпійським комітетом і нашими олімпійцями. Якщо будуть "хороші росіяни" з нейтральним прапором виступати, наші просто не поїдуть. І я розумію їх.

І.С.: А який, на вашу думку, ефективний шлях доводити, що треба розділяти росіян та українців? Що жертва та агресор не мають стояти на одній сцені?

Спільний знаменник один: перемога України та розвал Росії

А.Ч.: Це ефективно. Чим більше ми будемо це робити, тим, нарешті, швидше дійде до організаторів різних заходів, що нас треба розділити Ми не можемо бути в одному просторі, на одній території. Часто вони забувають про це, або не думають. Чому б ні? "Вони ж хороші, і ви хороші. Давайте ви всі такі хороші разом отримаєте нагороду, поспілкуєтеся, дійдете до спільного знаменника". А спільний знаменник один: перемога України та розвал Росії. Тоді будемо говорити.

І.С.: Ви уже сказали, що ви намагаєтеся дописати роман. Ще є якісь далекоглядні плани поза цим, чи усі зусилля зосереджені на перемозі?

А.Ч.: Ні, не всі. Якраз над романом я дуже багато думаю. Далекоглядних планів немає. Я не знаю, чим я буду займатися. До того, як я перейшов служити в Київ, я взагалі не думав про те, чи буду я в принципі ще колись писати. Ми повертаємося до початку розмови. Ти приймаєш свою смерть, тебе не існує. А якщо тебе не існує, чи можеш ти писати далі? Зараз, можливо, плани будуть з'являтися. Я сподіваюсь на це.

І.С.: Тобто все ж таки ви трішки воскресаєте…

А.Ч.: Певною мірою...

І.С.: Хотіла вас ще запитати про перемогу. Як ви її бачите, як будете святкувати?

Мені здається, що не буде такої перемоги з салютами і радісними обіймами. Це буде набагато складніше. Мені, звісно, хотілося би перемоги, такої, як вона мала би бути.

А.Ч.: Боюся, що святкувати не вийде так, як хотілося б. Тобто мені здається, що не буде такої перемоги з салютами і радісними обіймами. Це буде набагато складніше. Мені, звісно, хотілося би перемоги, такої, як вона мала би бути. Скажімо, як була перемога на Майдані, коли ми зрозуміли, що Янукович втік, і починається новий період життя, новий етап. Так, були жертви, так, було багато сліз, але й було багато радості. Я дуже хвилююся, що в нашому випадку цього може не статися. Будуть домовленості, будуть певні мирні угоди, все, що завгодно.

І.С.: Тобто питання не в тому, що ціна цієї перемоги зависока, а у тому, що до кінця не зрозуміло, якою вона буде?

А.Ч.: Бажаний результат - розвал Росії, перемога України. Але я розумію, що якщо не буде ніяких рухів всередині Росії, не буде розвалу. Давайте дивитися правді у вічі. Там дуже сильна вертикаль, яка тримається на дуже багатьох міцних щаблях. І розвалити її дуже складно. І всередині теж, малоймовірно, що щось розвалиться. Це перше. Друге – військова наша перемога, для цього треба дуже багато зброї. А ми знаємо, що зараз її недостатньо для цього, її треба дуже багато. Тоді ми досягнемо якогось успіху. Для цього ще потрібно багато людського ресурсу. Він є, але теж закінчується. Треба це розуміти.

І розуміти, що якщо будуть якісь рухи політичні всередині країни-агресора, В такому випадку російські війська підуть з нашої землі. Можлива така перемога та бажаний результат. І мені здається, що він - оптимальний.

Після охорони кордону України та Білорусі Чех та його підрозділ охороняв Чорнобильську зону
Після охорони кордону України та Білорусі Чех та його підрозділ охороняв Чорнобильську зону

І.С.: Зараз дуже багато говорять про контрнаступ. Ви, як людина військова, як бачите його зсередини?

А.Ч.: Контрнаступ – це дуже страшно. Можна багато в Фейсбуці кричати: "Ура, контрнаступ!" Але це дуже страшно. Це великі жертви, це треба розуміти. І за кожним маленьким підрозділом це великі втрати. Кожна втрата – це чиясь сім'я, чиєсь горе.

Ти приймаєш свою смерть, тебе не існує. А якщо тебе не існує, чи можеш ти писати далі?

Я знаю, що зараз відчуває мій батальйон, моя рота, яка безпосередньо воює. Майже щодня я чую про якісь втрати. І ти знаєш цих людей, це горе, це дуже страшно. І якщо говорити про контрнаступ, то все це збільшиться в рази, ці втрати.

І.С.: Але без нього не буде перемоги?

А.Ч.: Можливо, і буде. Я не знаю... Я знаю, що таке наступ, що таке штурм. І скільки ти втрачаєш своїх солдатів, коли ти йдеш на штурм. Це страшно. Це я знаю. А якщо це масовий процес, який йде по всьому фронту або на якихось великих ділянках, скажімо перерізати та дійти до Азовського моря, наприклад. Це величезна ділянка, це величезні втрати.

Можливо, це важливо, можливо, це варто робити, але це страшно...

Дивіться також повну версію інтервʼю на YouTube Голосу Америки Українською:

Всі новини дня

Позиція Білого дому та думки експертів про звільнення Маккарті. Відео

Позиція Білого дому та думки експертів про звільнення Маккарті. Відео
please wait

No media source currently available

0:00 0:05:36 0:00

“Це викликає занепокоєння”, — як у Білому домі відреагували на звільнення Маккарті? Розповідає кореспондентка Білого дому Юлія Ярмоленко.

"Слово, яке зараз домінує, - втома. З цього стану треба вийти на інший рівень: вигризати й вигрібати вперед". Інтерв'ю з Тарасом Тополею

Лідер гурту "Антитіла" Тарас Тополя переконаний, що нинішня війна – народна. За його словами, захищати Україну пішли всі ті, хто відчував та розумів, що це – обов'язок. Так зробив і гурт "Антитіла"

"Аптечки, турнікети, бандажі це розхідники. Вони як насіння – губляться, використовуються, горять", - каже в інтерв’ю "Голосу Америки" Тарас Тополя, лідер гурту "Антитіла" та боєць 130 батальйону тероборони. Саме тому музиканти вирішили зібрати півмільйона доларів, які дозволять закупити 100 тис персональних аптечок для бійців сил оборони України в рамках туру свого Північною Америкою.

Музиканти ще до початку повномасштабного вторгнення пішли добровольцями та приєдналися до сил територіальної оборони. З лютого по серпень минулого року хлопці служили стрільцями-парамедиками евакуаційних екіпажів 130-го батальйону територіальної оборони. Воювали на півночі Харківщини.

У серпні своїм розпорядженням Валерій Залужний відкомандирував музикантів до Києва, після чого вони повернулися до активної музичної та волонтерської діяльності. У лютому гурт випустив пісню, присвячену обороні Бахмута. У вересні «Антитіла» вперше за п’ять років приїхали з туром до Сполучених Штатів.

Проте те, чому ця війна – народна, свій досвід на передовій, допомогу дітям загиблих побратимів, втому від війни, незважаючи на усе, віру у перемогу – Тарас Тополя розказав Ірині Соломко.

Гурт "Антитіла" на своїх американських концертах збирають півмільйона доларів, аби закупити сто тисяч аптечок
Гурт "Антитіла" на своїх американських концертах збирають півмільйона доларів, аби закупити сто тисяч аптечок

Ірина Соломко, кореспондентка "Голосу Америки": Тарас, ви - один з перших українських артистів, які пішли на фронт. Як цей досвід передової змінив вас?

Тарас Тополя, лідер гурту "Антитіла": "Антитіла" ще до початку широкомасштабного вторгнення підписали контракт з Силами територіальної оборони. Ми навіть робили з Міністерством оборони інформаційну кампанію, в якій розповідали про те, як стати бійцем Сил територіальної оборони. І от ми вже знімали чергове відео, і почалася широкомасштабна війна.

Відповідно, ми в перший день відправили своїх дружин та дітей на автомобілях на захід України у більш безпечне місце, а самі прийшли в місце комплектації нашого 130-го батальйону тероборони і почали нести службу.

І.С.: Тобто ви вірили у повномасштабне вторгнення заздалегідь?

Т.Т.: Я не хочу грати у оракула, але з 2014-го, коли "Антитіла" почали активно волонтерську діяльність та почали доставляти на схід нашим побратимам необхідні речі, нам було зрозуміло, що це лише питання часу, коли розпочнеться нова фаза гарячого протистояння.

І.С.: Але все ж таки, цей період з лютого по серпень, коли Валерій Залужнй наказом відкликав вас з фронту, ці місяці на передовій, як вони вас змінили?

Якщо ми ще досі живі, значить у нас є ще щось сказати цьому світу, щось заспівати

Т.Т.: Ми виконували функцію. Наш батальйон першим передислокували з Києва на Харківщину, бо ми були справді боєздатними. На передовій наша функція була надавати першу медичну допомогу, витягувати з місця поранення та доставляти на стабілізаційний пункт бійців. І от з якогось моменту першого шоку, а це дійсно страшно – той перший постріл, вибух, перший бій, ампутація або перше мінно-вибухове поранення… Все це завжди стрес, великий стрес, – і якщо ти його здолав, то, в принципі, маєш шанси виконати бойове завдання та вижити. Десь з середини червня для мене це вже була здебільшого бойова рутинна робота. І якщо з цієї величезною кількістю разів, коли "Антитіла" могли загинути, ми ще досі живі, значить у нас є ще щось сказати цьому світу, щось заспівати.

І.С.: Але чи могли би ви поділитися конкретною історією?

Т.Т.: Бувало різне… Бувало, що зустрічали своїх колег музикантів і бинтували їх. Пам'ятаю, як одного разу ми евакуювали колегу-звукорежисера з нуля. І він потрапив нам у руки за величезним шматком від артилерійського снаряду в спині. І ми його так не чіпали, просто обмотали от і довезли до стабілізаційного пункту. І у нас був такий діалог, що, мовляв, де б ще зустрілись музиканти з музикантами.

До чого це я? До того, що це війна – народна. І всі пішли. Всі, хто відчував та розумів, що це – його обов'язок. Так зробив і гурт "Антитіла". І ми не шкодуємо, ми були там, де були потрібні, на тому місці в той момент. І виконали свою функцію добре.

З лютого до серпень минулого року музиканти служили стрільцями-парамедиками евакуаційних екіпажів 130-го батальйону територіальної оборони. Воювали на півночі Харківщини
З лютого до серпень минулого року музиканти служили стрільцями-парамедиками евакуаційних екіпажів 130-го батальйону територіальної оборони. Воювали на півночі Харківщини

«Я завжди закликаю з великою повагою ставитися до військових. Бо вони – ті, хто тримають цивільне життя»

І.С.: Артем Чех, український письменник, який теж пішов на фронт, дуже активно писав про свій досвід на передовій у соцмережах. Він зокрема написав пост про те, що "він вже помер", і пояснив це тим, що людина, коли йде на війну, вона має бути готова вмерти. Ви з цим погоджуєтеся?

Війна – це про перемогу, ціна якої – життя людей українських людей

Т.Т.: Так, ти починаєш спокійно, врівноважено та ефективно робити свою роботу, коли вже психологічно підготував себе до того, що можеш загинути. Фактично, кожна людина, яка підписує контракт зі Збройними силами, вона підписує контракт з державою і віддає їй найцінніше – своє життя. Бо війна – це ж не про спа процедури. Війна - про смерть, кров, бруд, багно, крики, біль розпач, паніку. І, зрештою, війна – це про перемогу, ціна якої – життя людей українських людей. Саме тому я завжди закликаю з великою повагою та шаною ставитися до військових. Бо вони – ті, хто тримають цивільне життя.

І.С.: Людина, яка не була на війні, уявляє її через документальні та художні фільми, або новини. Що вас там найбільше вразило?

Т.Т.: Мабуть, найпотужніші емоції я отримав у перші дні війни, коли бачив величезні черги українських хлопців, мужчин, дідусів, які стояли біля військкоматів з бажанням вступити до Сил територіальної оборони. І це настільки надихало, настільки давало впевненості в тому, що ми вистоїмо і, зрештою, переможемо, що оце відчуття завжди приходило в якійсь момент відчаю, і було розуміння, що ми не маємо права програти.

І.С.: Дуже важлива річ, про яку ви сказали, що була величезна хвиля патріотизму. Ви це досі бачите?

Мабуть, найпотужніші емоції я отримав у перші дні війни, коли бачив величезні черги українських хлопців, мужчин, дідусів, які стояли біля військкоматів з бажанням вступити до Сил територіальної оборони. І це настільки надихало, настільки давало впевненості

Т.Т.: Слово, яке домінує над всім зараз, це слово – втома. Втома у всьому: на фронті, у цивільному житті, в самому процесі отакого життя – важкого та драматичного. Бо, де б українець не був: чи за кордоном, чи в Україні, чи на передовій, чи в тилу, оця війна накладає величезний тягар. І це не спринт, це – марафон. І тут є втома. Я впевнений: віра в перемогу нікуди не ділась.

І більшість з нас роблять максимум, щоб ця перемога наступила якомога швидше, але ми всі втомилися і нам потрібно якось навчитися з цим бути. І з оцього стану втоми вийти на якісь інший рівень. Десь шукати це друге, третє, четверте, п'яте дихання, і вигризати, і вигрібати вперед.

І.С.: Поговорімо про творчість. Ваші колеги кажуть, що писати пісні та творити дуже складно. Проте, вам вдалося написати пісню "Фортеця Бахмут". Як вам вдається творити?

Т.Т.: Я згоден з тим, писати важко, до того ж треба розуміти, що правильно писати про війну дано не кожному. Нам так само не писалося і не співалося. І все, що ми робили під час війни, це було вимушено. Вимушена співпраця з Едом Шираном, його команда запропонувала це. І ми розуміли, що треба. І я, виконуючи бойові завдання, писав слова пісні, в якій історія мільйонів українців.

Моя мрія – написати світлий, мажорний альбом перемоги. А ще я мрію випити кави з американськими військовими на мисі Фіолент

Так само із "Фортецею Бахмут". Її потрібно було написати. Вона була потрібна в той момент і зіграла свою роль. Я вірю, що Бахмут рано чи пізно буде знову під українським контролем, і там, на площі, ми заспіваємо її разом з українськими військовими.

І.С.: І після цього не пишеться?

Т.Т.: Ми плануємо представити нову композицію цієї осені. Але є труднощі. Війна міняє мозок, розставляє зовсім інші акценти, змінює світогляд. І це буде відчуватися в майбутніх піснях. Хоча, моя мрія – написати світлий, мажорний альбом перемоги. А ще я мрію випити кави з американськими військовими на мисі Фіолент. І я хочу спостерігати парад Перемоги в Києві. Хочу подивитися, як буде крокувати наш батальйон. І, можливо, ми будемо там крокувати поміж наших побратимів. Я мрію побачити цей парад Перемоги. Україна вже заплатила величезну ціну, і ще попереду багато, але я впевнений, що ця перемога буде.

У лютому, під час активних та жорстоких боїв за Бахмут, гурт випустив пісню та кліп "Фортеця Бахмут". За словами музикантів, мета пісні - посилити бойовий дух військових, які захищають Україну
У лютому, під час активних та жорстоких боїв за Бахмут, гурт випустив пісню та кліп "Фортеця Бахмут". За словами музикантів, мета пісні - посилити бойовий дух військових, які захищають Україну

І.С.: Якщо говорити про вашу цю співпрацю з Едом Шираном та Боно. Це була їхня ініціатива. Чому вони підтримують Україну?

Т.Т.: Через цінності. Незважаючи на те, що у нас різна історія, у нас спільний ціннісний каркас, спільні принципи та спільне майбутнє, за яке ми мусимо боротися. Боно взагалі, у першу чергу, носій, а у другу – артист та світова легенда. І він у принципі не міг би бути не з Україною. Тобто, якби Боно не підтримав Україну, для мене би, як для хлопчика, який зростав на його музиці та інтерв'ю, світ би перевернувся. Я би тоді задумався, якщо Боно не з нами, чи справді ми – на правильному боці війни.

Щодо Ширана – це артист номер один по переглядах на YouTube та монетизації. Ми маємо розуміти, що величезна частина його доходу до широкомасштабної війни йшла з Росії та пострадянського простору. Тому його підтримка не просто символізує його цінності, він ще просто бере та відрізає сотні мільйонів доларів прибутку недоотриманого з Росії та Білорусі, куди він не приїде з концертами.

Фронт – у нас один, це той фронт на краю окопу з багнюкою, кров'ю та потом, де гинуть найкращі представники української нації сьогодні. І от їм потрібна ротація, зброя та психологічна підтримка від всіх, хто зараз не там. Поки що не там, бо повоюємо всі

І.С.: Скільки з серпня, коли ви повернулися з передової та почали активно виступати та волонтерити, вам вдалося зібрати коштів?

Т.Т.: Десятки мільйонів гривень. У нас є кілька напрямків роботи – ми купуємо антидронові рушниці та пеленгатори. Ремонтуємо військову техніку, закриваємо інші потреби нашого та дружніх підрозділів.

І багато працюємо над підтримкою дітей наших загиблих побратимів. Це 40 дітей, яких ми забезпечуємо усім необхідним – медицина, освіта, відпочинок. Ми намагаємося дати їм все те, що давали б їхні татусі, якби були живими.

Зараз ми почали новий проєкт: збираємо на аптечки для військових тут у Сполучених Штатах. Кошти збиратимуться за аукціонах, а також з квитків.

І.С.: Це ваш перший тур у США за п’ять років. Які очікування. Ви вже сказали, що маєте амбітну ціль – зібрати півмільйона доларів на сто тисяч аптечок.

Т.Т.: Так, мета – це аптечки для Сил оборони України. Я впевнений, що ми зберемо. У нас більше десяти концертів у цьому заїзді, думаю, все буде добре. А як не зберемо, то "Антитіла" докладе своїх, як ми завжди робимо, коли не вистачає.

З початку повномасштабного вторгнення "Антитіла" вже зібрали десятки мільйонів гривень на допомогу силам оборони. На них музиканти купують антидронові рушниці та пеленгатори, ремонтують військову техніку та підтримають дітей загиблих побратимів
З початку повномасштабного вторгнення "Антитіла" вже зібрали десятки мільйонів гривень на допомогу силам оборони. На них музиканти купують антидронові рушниці та пеленгатори, ремонтують військову техніку та підтримають дітей загиблих побратимів

І.С. Аптечками хлопців забезпечують і волонтери, і Міноборони. І досі в них є така велика необхідність?

Т.Т.: Я зараз не буду казати щодо діяльності Міністерства оборони, очевидно, там є проблеми, які потрібно вирішувати. Але треба розуміти що аптечки, турнікети, бандажі це розхідники. Вони як насіння – губляться, використовуються, горять.

І.С.: Але чи є якійсь цифри щодо того, якою є потреба?

Т.Т.: На жаль, десять тисяч аптечок, на які ми збираємо, це крапля в морі. Треба сотні тисяч, бо відбувається ротація.

І.С.: Ми вже з вами говорили, що війна – марафон. Ви спілкуєтеся з хлопцями на передовій, що ви чуєте від них?

На фронті кожному знайдеться застосування. Неможливо знайти застосування лише тій людині, яка не ототожнює себе з Україною, для якої Україна – це ніщо

Т.Т.: Хлопцям потрібна ротація, їм потрібна зброя, багато зброї, хоча би стара радянська. Але у великій кількості хлопцям на передовій потрібно відчуття і розуміння плеча всіх інших у тилу. Фронт – у нас один, це той фронт на краю окопу з багнюкою, кров'ю та потом, де гинуть найкращі представники української нації сьогодні. І от їм потрібна ротація, зброя та психологічна підтримка від всіх, хто зараз не там. Поки що не там, бо повоюємо всі.

І.С.: Є така думка, що якщо людина не готова воювати, бо буде лише заважати…

Т.Т.: Величезна кількість людей, перший раз стикнувшись з вибухом поруч або почувши як куля свистить, відчувають, що не народжені для війни. І після того, як вже боєць обстріляний, витримав першу атаку градами, мінами, витримав перший штурм, він стає бійцем, який справді приносити багато користі на передовій. А до того, всі плюс-мінус однакові. На фронті кожному знайдеться застосування. Неможливо знайти застосування лише тій людині, яка не ототожнює себе з Україною, для якої Україна – це ніщо.

І.С.: Ваша історія схожа на історію сотні тисяч українських чоловіків не лише через те, що ви пішли воювати, а тому, що війна розділила вашу родину. Як вам вдалося витримати цю розлуку з найріднішими?

Т.Т.: Мабуть, у нашій родині рецепт такий, що треба підніматися над усіма розбіжностями, вимикати бойовий режим, а вмикати режим злагоди та примирення, іноді закривати на щось очі, іноді просити вибачення, іноді вибачати. Якось так ми витримали.

І.С.: Що вам особисто дає сили не зупинятися та іти далі?

Т.Т.: Сили мені дають мої плани на Україну. У мене дуже багато планів на Україну. Багато різних ідей, які хочеться реалізувати в своїй країні, і в громадському секторі, і в творчому. У мене купа планів на моїх дітей в Україні, але спочатку треба відбити мою рідну державу, мою неньку від орди. І оце надихає.

Плюс я вірю в українській народ з усіма його приколами. У нас прекрасний народ, який має споконвічну тяглу мудрість в собі. Я впевнений, що ця мудрість виведе нас на нові щаблі та приведе до перемоги. Наша затятість у боротьбі зробить, так що ми доведемо цю справу до кінця. Оце все дає надію та надихає.

Дивіться також:

“Якщо зламав, то плати” — Блінкен про використання заморожених російських активів для відновлення України

Держсекретар США Ентоні Блінкен під час дискусії в університеті Техасу в Остіні в середу, 4 жовтня. На фото: Ентоні Блінкен, AP, фото зроблено 4 жовтня 2023 року

США та європейські партнери вивчають, які юридичні засади є для використання заморожених російських активів для відновлення України. Про це заявив держсекретар США Ентоні Блінкен під час дискусії в університеті Техасу в Остіні в середу, 4 жовтня. Він зауважив, що йдеться про $300 мільярдів, але більша частина цих заморожених активів зосереджена саме в Європі, а не у США.

“На мою думку, якщо ти щось зламав, то плати. І якщо росіяни зламали, вони мусять за це заплатити. І один зі способів це зробити – якраз через ці активи. Ми маємо переконатись, що для цього є юридична база. Як я і зауважив, оскільки більшість цих активів - в Європі, європейці також мають бути переконані, що для цього існує юридичне підґрунтя”, – заявив Ентоні Блінкен.

На мою думку, якщо ти щось зламав, то плати. І якщо росіяни зламали, вони мусять за це заплатити.
Ентоні Блінкен

Відповідаючи на питання, чому США мають продовжувати підтримувати Україну, Блінкен наголосив на тому, що США бачать неймовірну людську трагедію, яку Росія коїть з українським народом.

“Думаю, що більшість американців бачить це, і це їх турбує, і вони хочуть це якомога швидше зупинити”, – сказав держсекретар США. Також він додав, що у разі, якщо дозволити Росії робити те, що вона робить з Україною без покарання, це надішле сигнал у всьому світі країнам, які збираються розпочати агресію, що їм це зійде з рук.

“Це відкриття скриньки Пандори із конфліктами. Нікому не буде добре у цьому світі, світі конфлікту та агресії”, – наголошує Блінкен. За словами Блінкена, у цьому світі США незмінно були б втягнуті у конфлікт, і це обійшлось би значно дорожче, ніж підтримка України.

Держсекретар США також наголосив, що 50 країн залучено в активній підтримці України. “Раніше ми чули одну зі скарг стосовно того, чого в НАТО саме ми тягнемо найважчу вагу. Чому інші не роблять їх внесок. Так ось. Якщо подивитись на те, що надається Україні прямо зараз, включно із військовою, економічною і гуманітарною допомогою, решта світу робить насправді трохи більше, ніж ми. Тож ми чудово поділяємо це навантаження”, – говорить Блінкен.

Раніше, 28 вересня, Блінкен заявляв, що у Конгресі США зберігається рішуча підтримка України серед більшості законодавців з обох партій. Він також наголошував на тому, що така підтримка України зберігається і серед американської громадськості.

Дивіться також: Промова Байдена про Україну: У Білому домі розповіли деталі майбутнього звернення президента США

Вперше в історії: чому звільнили спікера Палати Представників Маккарті і як це вплине на Україну? Відео

Вперше в історії: чому звільнили спікера Палати Представників Маккарті і як це вплине на Україну? Розповідає конгресова кореспондентка Голосу Америки Катерина Лісунова.

Звільнення Маккарті: Детально пояснюємо, що сталося і як вплине на Україну. Відео

Звільнення спікера плати представників Конгресу США Кевіна Маккарті ініціювали й підтримали вісім представників крайньоправого крила республіканської партії та всі присутні в залі демократи. Чому це сталося та який вплив матиме на Україну? Пояснює конгресова кореспондентка Катерина Лісунова.

Більше

Відео - найголовніше

XS
SM
MD
LG