Кількість самогубств у збройних силах США сягає рекордного рівня. За даними Пентагону, за цей рік покінчили з життям 140 солдатів активної служби і 71 – запасу. Керівництво занепокоєне цим і нещодавно розпочало дослідження для виявлення можливих причин.
Серед жертв - Томас-Джон Світ, якого усі звали Ті-Джей. У дитинстві він любив пістолети та іграшкових солдатиків. Його мрія стати солдатом здійснилась негайно після закінчення школи.
Мати Ті-Джея Ліз Світ не дуже зраділа з цього, адже її син хворів на серце і мав синдром дефіциту уваги.
«Я не думала, що його приймуть, але вербувальник сказав, що проблем не було», – каже вона.
Спочатку Ті-Джей захопився армійським життям. Він казав матері, що саме тут його місце. Але коли у вересні 2003 року його перевели в Ірак, умови війни вивели його з рівноваги.
Ліз каже, що з Іраку родина отримала від Ті-Джея лише 4 листи. В передостанньому він просив медикаменти, які допомагають зосереджуватись. «Перед тим, як я змогла щось зробити, його вже не було...», - каже його мати.
За словами Ліз, сержант обвинуватив її сина в зневажливому тоні.
«Сержант вивів його і наказав віджиматись в багні. Він заявив, що побачив, що ТіДжей не зосереджений на виконанні своїх обов’язків, і наказав повернутись у казарму».
Як показало слідство, в солдата склалось враження, що його понизили. Ліз пояснює:
«Сержант відпустив його, і за п’ять хвилин пролунав постріл. …Тіло сина знайшли за казармою».
Ті-Джей пробув в Іраку 2 місяці. Він застрелився в День подяки у 2003 році. Ліз каже, що розслідування показало, що командири знехтували встановленими правилами, коли Ті-Джей висловив занепокоєння своїм душевним станом. Ліз каже, що це, за ознаками, нікого не тривожило:
«Ніхто його не перевіряв і не робив оцінок його стану. Не було звіту його сержанта або капелана. Слід було забрати його зброю, але цього не було зроблено».
Відповідальною за групу запобігання самогубствам в збройних силах є бригадний генерал Колін Макґвайр, яка розпорядилася провести розслідування. Вона погоджується щодо необхідності впровадження змін у системі оцінки стану солдатів:
«Ми також виявили, що багато командирів не давали солдатам можливості отримати допомогу, оскільки повинні були висилати їх в бойові операції».
Інша проблема – самі солдати, боячись глузувань, вагаються просити допомоги.
Заступник голови Об`єднаного комітету начальників штабів збройних сил генерал Пітер Кореллі вважає показники самогубств жахливими:
«Не прийнятно дозволяти окремим людям мучитись без допомоги через побоювання, що їх товариші або командири глузуватимуть з них або – що ще гірше – це негативно вплине на їх кар’єру».
Психіатр Роберт Урсано очолює групу дослідження самогубств у збройних силах. Він каже:
«Члени родини повинні слідкувати за депресією. Депресія є найбільшим показником самогубної поведінки».
Але коли насторожуючі сигнали не спрацьовують, членам родин – як у випадку Ліз Світ – лишається думати над тим, чого саме ними не було зроблено, щоб запобігти трагедії:
«Чого саме я не дала йому, коли він підростав, що забезпечило б йому місце, де він почувався би в безпеці і міг би сказати: «Мої теперішні розпач і біль минуть, і я зможу пережити це».
Ліз сподівається, що відкрито говорячи про самогубство сина вона допомагає іншим пом’якшити їх нестерпну журбу.
