Американці є другою найбільшою аудиторією англомовного журналу про українську культуру Craft. Засновниці цієї медіа-платформи Катерина Казімірова та Дарина Анастасієва заснували цей проект 6 років тому, щоб інформувати англомовний світ про життя українських митців.
Після повномасштабного російського вторгнення в Україну, саме Craft став свого роду посередником, який допомогав журналістам зі США звязатися із українськими митцями.
На сьогодні Craft експериментує з різними форматами інтерв'ю та розширив контент, публікуючи розмови із митцями з країни Східної Європи. Як виживає у США журнал про українську культуру, чим американців приваблюють українське мистецтво, та про які інтерв'ю редакторки шкодують - про це співзасновниця проекту Катерина Казімірова розповіла Українській службі Голосу Америки.
Розмову записано англійською мовою у Вашингтоні.
Ірина Матвійчук, Голос Америки: Пані Казімірова, я знаю, що ви успішно запустили вже кілька ініціатив у США про українську культуру. Сьогодні поговоримо про одну з них — платформу Craft. Що це за платформа і як у вас виникла ідея її створити?
Катерина Казімірова, медіа-менеджерка, редакторка журналу Craft: Передусім Craft - це українська культурна громадська організація, яка працює в Україні, але має аудиторію в усьому світі.
Ми з моєю партнеркою Дариною Анастасієвою запустили її у 2020 році, одразу після пандемії, коли всі ми мали час поміркувати над глибшим сенсом усього, чим займаємося.
Тоді ми вирішили повернутися до культури. Я і Дарина працювали у різних сферах. На той момент я здебільшого працювала у сфері ІТ, а вона — у журналістиці. Ми об’єднали свій досвід і створили громадську організацію, розпочавши з онлайн-журналу Craft Magazine.
Спочатку він виходив трьома мовами: українською, англійською та російською. Ми тоді сподівалися, що російськомовною версією зможемо певним чином вплинути на наших (російських - ред.) сусідів, якщо вони читатимуть щось про українську літературу, діячів культури та нашу музику. Пізніше ми зрозуміли, що це було дуже наївно так думати.
З 2022 року журнал виходить лише українською та англійською мовами.
І.М.: Хто є основною аудиторією Craft Magazine? І як платформу сприйняли на американському ринку?
К.К.: Коли ми його запустили, 25% нашої аудиторії становили американці. Це не випадковість, тому що на той час ми були єдиною в Україні англомовною платформою про українську культуру.
Відразу після запуску журналу ми отримали аудиторію зі США та Британії, Німеччина була на третьому місці, потім Польща, а далі — інші європейські країни. До сьогодні ситуація залишається приблизно такою самою: американська аудиторія є другою за величиною після української.
І.М.: Як фінансується проєкт?
К.К.: Переважно засновниками цього проєкту, тобто нами двома. Ми також отримали грант від проєкту «Зміцнення незалежних медіа для сильної демократичної України», завдяки якому змогли надрукувати перший паперовий журнал.
Довідка VOA: Проєкт «Зміцнення незалежних медіа для сильної демократичної України» реалізується DW Akademie у співпраці з Львівським Медіа Форумом та Суспільним Мовленням України за фінансової підтримки Євросоюзу та співфінансування МЗС Німеччини.
Тепер друковану версію плануємо видавати щороку. Торік ми отримали в Україні премію Богдана Гаврилишина.
Довідка VOA: Премія «Responsibility Award» заснована Фондом родини Богдана Гаврилишина у 2021 році. Цією премією відзначають організації громадянського суспільства, які базують свою щоденну діяльність на основі цінностей, закладених у Декларації відповідальності людини Богдана Гаврилишина.
І.М.: Якщо я правильно розумію, Craft — це не ваша основна професійна діяльність. Ви згадували, що працюєте в ІТ. Тобто це проєкт, яким ви займаєтеся паралельно з основною роботою. Скільки людей залучено до роботи над Craft? Скільки часу та ресурсів він потребує?
К.К.: Безумовно! Передусім у нас є технічна команда, яка підтримує платформу: дизайнери, верстальники, програмісти. Є фінансова команда. Загалом основна команда — десь вісім людей. Ми також працюємо з фотографами та журналістами на фрилансі. Вони записують для нас інтерв’ю та пишуть матеріали.
Ми не розміщуємо рекламу в журналі. Підтримуємо цей проєкт самі, також нас підтримують наші читачі. Коли ми запустили першу друковану версію, вона була доступна лише для нашої спільноти, таким чином ми активували наших патронів, щоб вони підтримали цю ініціативу і стали, по суті, співвласниками перших друкованих накладів.
І.М.: У межах проєкту ви берете інтерв’ю у людей, які досягли визнання в різних сферах мистецтва. Я бачила, що на веб-платформі є категорії “письменники”, “музиканти”, “фотографи” тощо. Що було найскладнішим у створенні цього проєкту?
К.К.: По-перше, було дивно й водночас дуже приємно бачити, скільки людей нам довірилися, коли ми лише запустили сайт, а потім і сам журнал. На той момент нас ніхто не знав, але такі відомі постаті в Україні як Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Софія Андрухович, охоче погодилися стати нашими першими героями інтерв’ю.
Всі письменники, музиканти, фотографи, до яких звернулись наші журналісти, охоче з ними розмовляли.
Потім почалося повномасштабне вторгнення. Багато українських діячів культури отримували безліч запитів на інтерв’ю від різних закордонних медіа. Було багато невизначеності. Деякі митці, письменники казали нам, що вони більше не є письменниками, бо не знають, про що писати або що створювати.
Тепер, після кількох років війни, сподіваюся, все повернулося до письма й творчості. Але це був надзвичайно виснажливий період — і за часом, і за енергією.
Це стало нашою основною діяльністю в перший рік війни — поєднувати іноземних журналістів з українськими творцями
І.М.: По суті, через Craft ви знайомите англомовну аудиторію з українськими митцями та творцями. Чи були за час вашої роботи моменти, які особливо вас вразили або здивували? Можливо, людина, з якою ви познайомилися, або історія, яку ви почули і яка вам запам’яталася?
К.К.: У перший рік війни ми отримали дуже багато запитів від міжнародних медіа, зокрема від The New York Times та інших видань. Після вторгнення вони гуглили імена українських митців, і наш сайт часто опинявся на першій позиції серед результатів, де можна було знайти матеріали про цих людей. Тому вони зверталися до нас із проханням допомогти встановити з ними контакт.
Фактично це стало нашою основною діяльністю в перший рік війни — поєднувати іноземних журналістів з українськими творцями. Згодом це трансформувалося в інші види діяльності, якими ми займаємося й досі.
Уся наша команда, яка зараз перебуває в Україні, щодня продовжує працювати як фіксери та локальні продюсери для різних міжнародних медіа.
Що стосується контенту в журналі, то ми, наприклад, провели перше в історії інтерв’ю Андруховича та Жадана — вони брали інтерв’ю один в одного. Ми також започаткували серію розмов, у яких перекладач і письменник розмовляють один з одним. Це був зовсім інший формат розмови, і він виявився надзвичайно змістовним.
Минулого року ми розширили тематику наших інтерв’ю й вирішили зосереджуватися не лише на українських митцях.
Нещодавно ми взяли інтерв’ю у доктора Маттіаса з Угорщини. З ним розмовляв журналіст The New York Times, який має угорське походження і є великим прихильником України.
Цього конкретного митця на державному рівні протягом останніх десяти років позбавляли можливості виставляти свої роботи та публічно виступати. Якщо замислитися, це європейська країна, член Європейського Союзу та НАТО, але при цьому там досі існує практика забороняти митцям працювати.
Ми записали це інтерв’ю безпосередньо перед змінами в Будапешті, в Угорщині. Це була надзвичайно змістовна розмова, і ми раді, що вона у нас є. І знову ж таки, це про довіру та про відомих журналістів, які охоче створюють для нас матеріали.
І.М.: Цього року Росія зосередила частину своїх атак на книгарнях і видавництвах в Україні. Чи бачите ви реакцію американської літературної спільноти на знищення книжок в Україні? Чи висловлюють люди підтримку, солідарність?
К.К.: На людському рівні, звичайно, люди висловлюють солідарність. На професійному рівні — цього дуже недостатньо.
Наприклад, у березні ми взяли участь у заході в межах AWP — конференції письменників та авторів. Цього року вона проходила в Балтиморі, а темою було “Спалення книжок”.
Інші країни мають привілей говорити на цю тему метафорично — як про цензуру чи певні форми утиску. Ми, українська команда, отримали можливість розповісти про реальне фізичне спалення книжок, про знищення продуктів української культури.
Це була перша можливість для мене виступити на великій сцені перед великою аудиторією. Я там зрозуміла, що більшість людей у залі ніколи про це не чули.
У 2023 році Україна пережила масштабну повітряну атаку на друкарню “Фактор-Друк”. Для літературної спільноти та всіх людей в аудиторії це стало великою новиною.
Нещодавно, після однієї з атак на книжкову інфраструктуру, ми отримали багато запитів від журналістів із проханням пояснити, що сталося в Україні. Протягом минулого місяця ми з моєю командою працювали над тим, щоб з’єднати журналістів із бібліотекарями та книгарнями з територій, які раніше були окуповані, а тепер звільнені.
Ці журналісти хотіли доказів, що російські атаки на друкарні були спрямовані безпосередньо на книжки, на культуру, а не просто на випадкові склади.
І.М.: Цього року Україна відзначає 35 років незалежності. Ви уважно стежите за українським культурним життям щонайменше протягом десятиліття. Чи відчуваєте ви, що сприйняття України у світі змінюється? Якщо так, як би ви описали ці зміни?
Ми, українці, більше не є жертвами. Що я зараз чую, — це розмови про український героїзм.
К.К.: Я думаю, що ми, українці, більше не є жертвами. У перший рік після повномасштабного вторгнення на Україну дивилися крізь так звану оптику жертви. Це абсолютно змінилося.
Те, що я зараз чую, — це розмови про український героїзм і, що мені подобається ще більше, про стоїцизм.
Ми отримуємо більше поваги. Ми хочемо, щоб наші культурні партнери та інституції бачили в нас рівних партнерів, а не просто країну, яка постійно потребує допомоги. Це поступово змінюється, і сподіваюся, що невдовзі саме так і буде.
І.М.: Навіщо іноземцям потрібна така платформа як Craft? Що вона пропонує такого, чого вони не можуть знайти деінде?
К.К.: Вони можуть дізнатися правду про людей, які творять в одній із найвизначніших культур нашого часу, вони самі так її називають. Вони можуть познайомитися з цими людьми через сторінки або YouTube-канали Craft.
Українська традиція справді унікальна і надзвичайно багата, її так довго недооцінювали та ігнорували. І це навіть не проблема української літератури чи української культури, а радше глобальна проблема.
Не позбавляйте себе можливості познайомитися з такою великою культурою як українська. Вона може так багато показати, розповісти й навчити, так багато дати.
І.М.: Підсумовуючи нашу розмову, як ви бачите розвиток проєкту Craft у майбутньому? Ви започаткували його й працювали над ним під час війни. Ми сподіваємося, що війна скоро закінчиться. Яким би ви хотіли бачити цю платформу?
К.К.: Я просто хочу, щоб вона зберегла ту саму цінність, яку має зараз: щоб залишалася місцем для чесного діалогу між різними представниками культурної сфери, відкривала двері до інших культур і була справжнім простором для діалогу.
Саме цим ми зараз і займаємося — додаємо до цієї розмови представників інших країн, людей з інших контекстів. Саме так ми справді можемо зробити цей світ кращим.
Я вважаю, що американців та українців багато що об’єднує на рівні базових цінностей.
І.М.: Чи є митці, у яких ви хотіли б взяти інтерв’ю, але не змогли з ними зв’язатися?
К.К.: Серед українських митців… єдина проблема з деякими письменниками чи митцями полягає в тому, що нам просто не вистачило часу.
Наприклад, ми планували розмову з Міськом Барбарою, актором та співзасновником гурту “Мертвий півень”. Ми запланували її, а потім відклали — він був зайнятий іншими справами, а потім він він помер. Це була величезна втрата для всіх нас.
Хочеться зберегти пам’ять про всіх митців. Ми хочемо поговорити з усіма. На жаль, це неможливо.
І ми просто зрозуміли, що нам не вистачає часу, не вистачає людей. А людей, з якими ми хочемо поговорити, так багато.
Пізніше у нас була прекрасна розмова з його дружиною Світланою Олешко. На жаль, два роки тому ми втратили і її.
Хочеться зберегти пам’ять про всіх митців. Ми хочемо поговорити з усіма. На жаль, це неможливо. Особливо за таких обставин, коли ми втрачаємо молодих письменників і митців, акторів, які могли б стати — або вже стали — для нас важливими людьми, які могли б створити ще так багато світової культури, світового мистецтва. А можливості зробити це в нас уже немає. Напевно, саме це турбує нас найбільше.
