Цими днями українці у всьому світі вшановують жертв Голодомору 1932-33-го років. 27 листопада свічки пам’яті запалять у семи містах Сполучених Штатів. А минулого тижня, пам’ять загиблих поминали у найбільшому соборі Нью-Йорка. До 77-их роковин трагедії Білий дім видав заяву, у якій назвав Голодомор «штучною спробою комуністичного режиму зламати волю народу України».
Українська діаспора у США вже багато років бореться за визнання американським урядом Голодомору геноцидом українського народу. Немала заслуга у цьому належить Євгенії Сакевич-Даллас, яка сама пережила трагічні події 30-их років, а зараз є активною діячкою української діаспори у Каліфорнії.
Читаючи свої вірші, перед очима пані Євгенії оживають жахливі події 32-33-го років. Про штучно створений Голодомор вона знає не з підручників, а з власного досвіду:
«Якщо солдати знайшли хоча б жменю насіння, про яке ви не сказали, уся сім’я була розстріляна або вислана на Сибір».
Така доля спіткала батьків Євгенії – заможних селян з Миколаївської області. Востаннє вона бачила їх у п’ятирічному віці. Прощання назавжди та інші сцени жорстокої розправи сталінського режиму з українським народом Євгенія відобразила у своїх малюнках десятки років пізніше:
«Комунізм зруйнував, спустошив мою країну через Геноцид. І я не можу цього забути. Ми маємо пробачити, ми не можемо жити минулим, але ми не можемо забути звірства, які чинив Сталін».
Попри трагедію, яку неможливо забути, у свої 86 Євгенія Сакевич-Даллас сповнена енергії і оптимізму:
«Я від природи щаслива людина. Тільки подумати про все, через що довелося пройти, я й сама здивована, що вижила».
А пережити довелося чимало. Після виселення батьків, наймолодшу із шести дітей Євгенію забрав у Київ старший брат. Згодом вона потрапила у сиротинець у Кривому Розі. Через кілька років переїхала до Сімферополя. А коли німецькі війська окупували Україну, 16-річна Євгенія була відіслана на примусові роботи в Австрію. Пані Даллас пригадує:
«У мене відмерзали руки, на заводі ми виготовляли запчастини для військової техніки».
Закінчення війни відкрило для Євгенії двері у інше життя – життя поза комуністичною завісою. Однак куди саме податися вона вирішила не одразу:
«Я спитала мою сербську подругу: “Куди ти поїдеш”. Вона відповіла: “В Італію. Їдьмо з нами, в Італії прекрасне життя”».
Тоді Євгенії й на думку не спадало, що попереду на неї чекає майбутнє моделі у Мілані, а згодом і в Нью-Йорку, куди вона мігрувала у 1951-му році. Як сама каже – Сполучені Штати – перша країна, яка дала їй психологічний спокій.
Історію свого, насиченого як радісними, так і трагічними подіями, життя Євгенія Сакевич-Даллас описала після смерті свого другого чоловіка у книжці: «Одна жінка – п’ять життів, п’ять країн»:
«Я взялась за написання книжки, бо не могла тримати цей біль у своєму серці. Я мусила написати про все через що пройшла і що бачила. Про страждання моїх людей».
Однак її активна громадська діяльність на цьому не вичерпалась. З 1992-го пані Сакевич-Даллас щороку надсилає гуманітарну допомогу в Україну. А у США докладає максимум зусиль, аби Голодомор нарешті визнали геноцидом українського народу. Пані Даллас вважає це своєю місією і місією майбутніх поколінь:
«Ми не можемо жити у брехні. Правда про цих невинно знищених людей мусить бути визнаною. Ви, молоде покоління, маєте зробити усе можливе, аби розповісти світові про цей геноцид. Ми маємо брати приклад з євреїв. Подивіться, як активно і наполегливо вони домагались свого у питанні Голокосту. Адже, де є бажання, там буде і можливість».
І у Євгенії Сакевич-Даллас справді можна повчитися наполегливості. У березні наступного року вона має намір відвідати своє рідне село Кам’яна Балка у Миколаївській області. Пані Євгенія хоче зняти документальний фільм про односельчан, які пережили Голодомор, адже з кожним роком очевидців трагічної сторінки української історії стає дедалі менше.