Актуально
У Вашингтоні розглядають багато сценаріїв щодо майбутнього Росії. Марі Йованович – про політику США в регіоні від Бейкера до Блінкена
«Було недостатнє розуміння, що кожна з цих країн фактично стане важливою сама по собі, і що нам знадобиться там потужна дипломатична присутність. Припускаю, що побутувала думка, що все одно все йтиме через Москву, бо так було століттями», - розповідає колишня посолка США в Україні Марі Йованович (2016-2019) про перші кроки із налагодження дипломатичної присутності США у країнах, які здобули незалежність у результаті розпаду Радянського Союзу.
В інтерв’ю журналістці Української служби Голосу Америки Тетяні Ворожко вона проаналізувала основні помилки та підходи дипломатії США в регіоні, починаючи від розпаду Радянського Союзу і до сьогодні. Вона розповіла, чому в бюджеті Державного департаменту у 1991 році не було грошей на нові посольства та чому США наполягали на тому, аби Україна передала ядерну зброю Росії. А також – чому Сполучені Штати недооцінювали загрозу з боку Росії, навіть після війни в Грузії та анексії Криму, та чим відрізнялися підходи до допомоги України адміністрацій Клінтона, Обами, Трампа та Байдена.
Марі Йованович, старша наукова співробітниця Фонду Карнегі за міжнародний мир, також викладає в Інституті вивчення дипломатії Джорджтаунського університету.
Крім України, вона також очолювала посольства США у Вірменії (2008-2011) та Киргизстані (2005-2008). У 2012-2013 роках була першою заступницею помічника Державного секретаря з питань Європи та Євразії. Також працювала у посольствах США в Росії та Сомалі. Про свій дипломатичний досвід вона написала у своїх мемуарах «Уроки з краю». Йованович є випускницею Прінстонського університету.
Інтерв'ю відредаговане для ясності та плинності.
Тетяна Ворожко, Голос Америки: Отже, Росія вийшла з Чорноморської угоди. Зараз бомбить українські порти, сільськогосподарські об’єкти, знищує зерно, погрожує почати бомбити цивільні судна. Чого вони таким чином домагаються?
Марі Йованович, колишня Посолка США в Україні: Я думаю, що вони намагаються отримати якийсь важіль впливу на Україну, на Захід, на решту світу, використовуючи продовольство як зброю. Те, що зерно не буде йти на експорт, загрожуватиме постачанню продовольства в усьому світі. Й так існує багато вразливих груп населення, які вже страждають, і це лише посилить їхні страждання. Але намагаючись це зробити, Росія викриває, ким вона є. Вона демонструє, що таке Росія і що Росія робила з Україною не лише протягом останніх півтора року, але й протягом багатьох років.
Т.В.: Українці кажуть, що вони воюють з однією рукою за спиною, тому що Росія бомбить їхні території, а вони не можуть цього робити на території Росії, навіть якщо йдеться про військові об’єкти. Командувач ЗСУ генерал Залужний сказав, що вони все одно будуть робити це власною зброєю, але консенсус тут, у США, полягає у тому що війна повинна бути обмежена територією України. Хіба це справедливо?
М.Й.: Звичайно, я розумію цей аргумент. Прийнявши рішення підтримати Україну, Адміністрація Байдена зробила це в рекордно короткі терміни, тому що у них було багато часу, щоб продумати і підготуватися. Думаю, що в цьому вони намагаються досягти трьох цілей: зберегти єдність НАТО - щоб НАТО залишалася сильною - підтримати Україну і, щоб війна не вийшла за межі України. З цієї точки зору, думаю, зрозуміло, чому Адміністрація Байдена має застереження щодо своєї зброї. Але я б сказала, що існує багато хороших цілей на окупованих Росією територіях України, де може бути використана американська зброя.
Т.В.: Ви сказали, що вони роблять це з рекордною швидкістю, але, наприклад, як я чула від одного українського військовослужбовця, США надають потрібну кількість і потрібний тип зброї, але приблизно на рік із запізненням. Чому не можна робити це швидше?
Rоли я була в уряді, ми ніколи б не забезпечили такими видами поставок і обладнанням, які ми надаємо зараз, ані в тій кількості, яку ми надаємо зараз
М.Й.: Я не військова експертка. Але можу сказати, що коли я була в уряді (Адміністрації Барака Обами і Дональда Трампа – ред.), по-перше, ми ніколи б не забезпечили такими видами поставок і обладнанням, які ми надаємо зараз, ані в тій кількості, яку ми надаємо зараз. Це б роками тягнулося - прийняти рішення, отримати фінансування, відправити в Україну. Враховуючи звичайний бюрократичний процес, це просто диво. Порівнюючи з тим, що потрібно Україні - чи то системи протиповітряної оборони, чи то ракети великої дальності, чи це боєприпаси, тощо - це недостатньо швидко. Подібно до того, як українська армія впроваджує інновації, і ми маємо впроваджувати інновації у скороченні прийняття рішень і рухатися швидше у постачанні обладнання в Україну.
Т.В.: Я чую критику як від республіканців, які виступають за Трампа, так і від республіканців, які виступають проти, що адміністрація недостатньо пояснює, чого вона намагається досягти в Україні, як би виглядала перемога, в чому інтерес США. Ви можете відповісти на обидва питання – у чому інтерес і чи добре це пояснює адміністрація США?
М.Й.: Я думаю, що адміністрація Байдена могла б набагато чіткіше пояснити свою мету в Україні. Вони сказали, що хочуть підтримати Україну, але бракує останньої частини — підтримати Україну перемогти. І це критично важливо. Не лише аби Україна, її чудовий народ відновив свою територіальну цілісність, щоб були врятовані життя, щоб люди могли жити в мирі, процвітанні та демократії. Але тому, і це також важливо, що якщо Росія переможе у цій війні, навіть якщо втримає лише частину України, вони зроблять те, що робили в 2014-2015 роках. Вони зупиняться, перегрупуються, переозброються і продовжуватимуть йти Україною. Треба дивитися не лише на те, що Путін робить, а й на його слова. Він сказав, що його ціль - відновити Російську імперію, повернути все, що традиційно було російською територією. І хоча Путін багато бреше, у цьому випадку, я думаю, він говорить правду.
Я подорожую всією Америкою і люди мене запитують: «У нас є важливі внутрішні пріоритети. Навіщо ми всі ці гроші даємо Україні?» І я розумію це питання. У нас дійсно є серйозні проблеми в Сполучених Штатах. Але, якщо міжнародні структури не створюватимуть захист США, а також інших країн, ці внутрішні питання перестануть бути настільки важливими.
Т.В.: Одна позиція, де я бачу велику різницю між Києвом та офіційними особами у Вашингтоні, стосується майбутнього Росії. Здається, з боку українських чиновників більше сподівань на те, що Росія розвалиться і якісь внутрішні процеси допоможуть зупинити війну. Схоже, у Вашингтоні не хочуть про це й думати.
М.Й.: Я зараз не в уряді, не працюю у Державному департаменті, але у мене склалося враження, що зараз багато обмірковують різні сценарії. Безумовно, спільнота аналітичних центрів у Вашингтоні ділиться своїми думками з адміністрацією. Я переконана, що наш уряд продумує довгострокові сценарії та те, що це означає для України, Росії, Європи та світу загалом.
Але, відступимо на мить, коли було повстання [очільника "Групи Вагнера"] Пригожина, я вважаю, що адміністрація Байдена була абсолютно права, сказавши, що Сполучені Штати тут не відіграють жодної ролі. І, очевидно, європейські країни зробили те саме, намагаючись запевнити росіян, що це ваше внутрішнє питання. Ми тримаємося осторонь, тому що, як ви знаєте, США не мають великого досвіду вибору переможців і переможених в інших країнах. Для нас найкраще дозволити внутрішній динаміці розвинутися самій.
Т.В.: Якщо повернутися до вашого досвіду в уряді. Я процитую експерта Тараса Кузьо, який сказав, що Захід був не готовий до повномасштабного вторгнення Росії в Україну, тому що експерти, журналісти, аналітичні центри, слідували кремлівському наративу, який стверджував, що Україна - не зовсім країна. І цей наратив, за його словами, просувався такими методами як привласнення Росією української історії, визнання українських земель, включно з Кримом, своїми, академічний орієнталізм, засоромлення українців за націоналізм. Ви працювали в цій сфері і вивчали регіон. Ви це відчували? Чи було у вас таке, що ви раптом подумали: агов, можливо, мені потрібно приділити більше уваги тому, що думають українці, як вони бачать ситуацію?
М.Й.: Не лише українці. Росія була імперією. Коли я навчалася в університеті у США, це не цілком усвідомлювали. Принаймні, я цього до кінця не усвідомлювала. Ми вивчали російську історію очима росіян. Всі відомі художники були росіянами, всі відомі письменники були росіянами. Коли я працювала у Вірменії, мої вірменські друзі казали мені: "Ні, ось ця людина - вірменський письменник". Українці кажуть те саме. Наразі не лише у США, а й в Європі, можливо, і в інших країнах, йде справжня переоцінка того, як ми отримуємо інформацію, формуємо враження. І що нам потрібно зробити, щоб змінити навчальний план університету.
Ми вивчали російську історію очима росіян. Всі відомі художники були росіянами, всі відомі письменники були росіянами.
Але, скажу від себе і низки інших експертів, ми знали, що Україна збирається дати відсіч. Ми не були здивовані, на відміну від багатьох людей в уряді США та за його межами, які думали, що Україна не протримається більше п’яти днів. Ті, хто знав Україну, знали, що буде інакше.
Т.В.: Але ті, хто вивчав Росію, також казали, що Росія не атакуватиме, тому що коли тіла російських солдатів повертатимуться в мішках для трупів - а ми багато чули про ці мішки для трупів - їхні родичі будуть незадоволені, протестуватимуть, і це дестабілізуватиме режим Путіна. Та росіяни навіть інколи тіла своїх загиблих не забирають з полю бою - які там протести? Можливо, у США був брак розуміння українців, але водночас було повне нерозуміння росіян.
М.Й.: Погоджуюся. Припускаю, що наразі триває інтенсивний перегляд того, як ми вивчаємо і робимо висновки. Коли ми говоримо про щось на кшталт мішків для трупів, то тут, можливо, важче кількісно визначити. Ви знаєте, скільки людей загинуло, але ви не знаєте, яка буде реакція через дезінформацію. Але говорячи про такі речі як військові успіхи, варто дивитися не лише на кількість танків, які має Росія, кількість солдатів, тощо. Танки марні, якщо їх не обслуговувати, тому що солдати будували дачі для генералів. Моральний дух теж виявився величезним фактором.
Т.В.: Ви працювали в Росії, в Москві, і одна з тем, якою ви займалися, - передача ядерної зброї з України до Росії. Про що тоді думали? Чи погоджуєтеся ви з тим, що це була помилка?
М.Й.: Я була в Росії, але не працювала над цим конкретним питанням. Свої висновки я зробила із прочитаного та розмов з людьми, які цим займалися. На початку 1990-х, коли розпався Радянський Союз, у США, на Заході загалом, я думаю, в Росії та, ймовірно, в інших частинах колишнього Радянського Союзу, було занепокоєння, що станеться з ядерною зброєю. Це коли з’явився вираз «неконтрольовані ядерні боєприпаси» — іншими словами, коли ядерна зброя розповсюджувалась, а злочинні угруповання мали змогу отримати контроль над нею. Було розуміння, що ядерна зброя не буде належним чином захищена. Отже, було чотири радянські республіки, які мали ядерну зброю на своїй території: Росія, Україна, Білорусь і Казахстан. Дві з цих республік, нині незалежні країни, передали своє ядерне озброєння Росії. Україна мала застереження щодо цього і Росія прийшла до Сполучених Штатів, щоб попросити нас про допомогу в цих переговорах, і ми погодилися. Варто сказати, що президент Клінтон, який був президентом у той час, зараз сказав, що ми помилилися, коли погодилися працювати над цим з Росією. Але коли ми дивимося на минуле, все здається чітким.
Утримування ядерної зброї вимагає не лише досвіду, який Україна мала. А й багато грошей, щоб зберігати цю ядерну зброю, дотримуватися правильних умов, щоб не виникало загрози для населення
Варто згадати, якою тоді була Україна. Утримування ядерної зброї вимагає не лише досвіду, який Україна мала. А й багато грошей, щоб зберігати цю ядерну зброю, дотримуватися правильних умов, щоб не виникало загрози для населення. Це по-перше. По-друге, необхідно переконатися, що ядерна зброя залишається в руках уряду і не є доступною для злочинних угруповань, інших країн. І це також вимагає багато грошей. Україна, якщо й не була тоді банкрутом, не мала багато коштів. Чи будемо ми вимагати виділяти кошти на ці потреби, коли людям бракує їжі? Отже, ідея вільного розповсюдження ядерної зброї, коли державні кошти не будуть спрямовані на цей важливий пріоритет, хвилювала багатьох людей. І тому ми допомогли росіянам домовитися про цю угоду, щоб передати зброю Росії в обмін на сумнозвісний Будапештський меморандум.
Т.В.: Але чому Росія? Чому б не перевезти цю ядерну зброю, наприклад, в Польщу? Росія вже воювала в Чечні, була військова операція в Придністров'ї. Вона вже продемонструвала свою агресивну зовнішню політику.
М.Й.: Варто про це поговорити з ядерним експертом, але я думаю, що частково обґрунтування полягало в тому, що раптово, коли Радянський Союз розпався, виникли три нові країни з ядерною зброєю - Росія стала спадкоємицею Радянського Союзу. Отже, передача ядерної зброї Польщі, у вашому прикладі, також спричинила б розповсюдженням ядерної зброї. Але, можливо, можна було передати її іншій ядерній державі, наприклад, Франції, Великій Британії чи США. Але не думаю, що це навіть розглядалося.
Т.В.: У своїй книзі ви пишете про досвід роботи в країнах відразу після розпаду Радянського Союзу. І складається враження, що адміністрація не дуже добре підготувалася до того, як там будуть працювати їхні дипломати. Чи можете ви розповісти про свої враження від тогочасної роботи в Росії, Вірменії, Киргизстані?
І тодішній держсекретар Джеймс Бейкер, який до того був міністром фінансів, не хотів йти до Конгресу і просити грошей на відкриття 14 нових посольств і не зробив цього.
М.Й.: Є вислів, що все змінюється повільно, а потім стається раптово. Було зрозуміло, що в Радянському Союзі все змінюється, хоча не думаю, що хтось знав, коли саме він розпадеться. Отже, ми вирішили, що важливо мати посольства в кожній з нових країн. Але не було достатнього розуміння, що кожна з цих країн фактично стане важливою сама по собі, і що нам знадобиться там потужна дипломатична присутність. Припускаю, що побутувала думка, що все одно все йтиме через Москву, бо так було століттями. І Росія, і багато республік, які стали незалежними державами, також так думали. Зокрема, можливо, в Україні, де керівництво не прагнуло незалежності, не було готове, хоча люди були. І тодішній держсекретар Джеймс Бейкер, який до того був міністром фінансів, не хотів йти до Конгресу і просити грошей на відкриття 14 нових посольств і не зробив цього. ЦРУ, яке розуміло, що потрібна присутність, надало початкові кошти для відкриття посольств у нових країнах. Це було 250 тисяч на посольство, чого, можу вам сказати, було недостатньо. Але слава Богу, що вони це зробили, бо це дало нам бодай трохи коштів, щоб почати нашу присутність там. Незабаром ми почали розуміти, що це великі, різноманітні країни. Порівняно з країнами Європи, це географічно великі країни, з багатими ресурсами, і нам потрібно мати велику дипломатичну присутність у деяких із цих країн, яку ми маємо сьогодні, але на це пішов певний час.
Т.В.: Розділ вашої книги про Киргизстан мене особливо захопив. Якщо порівняти ваш досвід, - можливо, хтось захоче прочитати книгу - яке ваше головне враження від Росії порівняно із Вірменією, порівняно із Киргизстаном, порівняно із Україною?
М.Й.: Тут є багато спільного і це не лише радянський відбиток на всіх цих країнах, 70 років комунізму, але й попередня історія у складі Російської імперії. Одна річ, якій я навчилася в цих країнах, і чому не навчали в американському університеті, це те, що кожна з цих країн, кожна з цих груп населення, кожна з цих культур і мов унікальні. Російський і радянський вплив був одним фактором, але найважливішим було власне корінне населення та культура цієї країни, а також інші впливи. Наприклад, Османська імперія мала величезний вплив у Центральній Азії, на Кавказі, що я зрозуміла, живучи у Вірменії та Киргизстані.
Т.В.: Що вас особисто вразило в Україні? Що вам здається найбільш незвичайним, цікавим, унікальним?
М.Й.: Я люблю Україну, я прожила в Україні шість років, три роки на початку 2000-х, а потім ще три роки з 2016 по 2019 рік. Це більше ніж у будь-якій іншій країні, крім Сполучених Штатів. Що я люблю в Україні, так це людей і те - навіть до цієї фази війни - наскільки вони витривалі, незалежні, творчі. Наполегливість цього народу. Він знає, чого хоче, і не дозволить своїм лідерам повести їх шляхом корупції та олігархії. Вони цінують верховенство права, прагнуть справедливості.
Т.В.: Один з популярних наративів Кремля – це почуття образи на Захід. Мовляв, Захід їм щось обіцяв і не дав, Захід їх зневажав. Від колишнього міністра закордонних справ Росії Андрія Козирєва я чула інше, але ось це те, що ми чуємо зараз. Як адміністрація США ставилася до російських чиновників і російського уряду тоді, з вашого досвіду?
М.Й.: Мені ці аргументи добре знайомі. Ви маєте пам’ятати, що я була тоді на низькій посаді, не була на зустрічах високого рівня. Але в мене склалося враження, що ми простягали руку Росії, порівняно із тим, як ми будували відносини з Україною, іншими країнами в регіоні. Росія була найбільшою, з найбільшим населенням та багатствами. Це був наш фокус. Це також ядерна держава. І тому ми були дуже зосереджені на наших відносинах з Росією з точки зору допомоги, з точки зору уваги на високому рівні.
Чи робили ми все правильно? Може, й ні. Чи все правильно зробив російський уряд? Можливо, ні. Але я вважаю, що ми діяли добросовісно. Я згадую, як президент Клінтон прийняв рішення приєднати Росію до Великої сімки, зробивши організацію Великою вісімкою. Росія не була восьмою за величиною економікою у світі, але ми вважали важливим мати одну з найбільших країн світу за столом переговорів з іншими важливими економіками, які працюють над важливими глобальними проблемами сьогодення.
Поки Путін не вторгся в Україну у 2014 році Росія була членом Великої вісімки. Була також комісія НАТО-Росія. Ми працювали з Росією в Брюсселі.
Коли Обама прийшов на посаду президента, у нас було багато питань, над якими ми хотіли працювати з Росією.
І я думаю, що в 2001 році США були дуже зосереджені на війні з тероризмом. Нам здавалося, що ми можемо залучити ресурси з інших частин світу, включно з колишнім Радянським Союзом - ресурси розвідки, аналітиків, усе - на війну з тероризмом. На США було здійснено атаку і у тої час вважали, що наступний напад на США був лише питанням часу. І ми відвернули увагу від Росії. Коли Путін почав робити обурливі коментарі, я думаю, ми почали практикувати магічне мислення, мовляв, він насправді не це має на увазі. Він просто випускає пар, а насправді він мав це на увазі, а ми просто не приділяли достатньо уваги. А потім відбулося вторгнення в Грузію. І загалом Захід нічого не зробив, нічого, через півроку санкцій не було. Коли Обама прийшов на посаду президента, у нас було багато питань, над якими ми хотіли працювати з Росією, і ми активно співпрацювали з Росією в деяких із цих важливих питань.
Але проблема Грузії, захоплення двох частин території були наче поховані, і я думаю, що урок, який Путін виніс з цього: "Я можу це робити, кілька лідерів скажуть про мене кілька неприємних речей, і це все". І він розпочав агресію проти України у 2014-2015 роках.
І знову, коли ми не діяли достатньо рішуче, щоб стримати Росію та підтримати Україну, він знову зробив це у 2022 році, і я думаю, що реакція Заходу була справжнім шоком для Путіна. Тому нам потрібно продовжувати підтримувати Україну, щоб він не зробив висновку, що йому все може зійти з рук. Якщо йому це зійде з рук, він буде продовжувати, як і інші тирани у всьому світі.
Т.В.: Тепер колишній президент США Дональд Трамп каже, що він може вирішити проблему і закінчити війну за 24 години, а Зеленський сказав, що у вас було достатньо часу, поки ви були президентом. Як би ви охарактеризували політику адміністрації Трампа щодо України?
М.Й.: Вона мало відрізнялася від політики адміністрації Обами. У лютому 2017 року, невдовзі після інавгурації Трампа, відбулася міжвідомча зустріч для перегляду політики щодо України. Я впевнена, що вона не була представлена як стара політика, але вона була схвалена та продовжена. Потім Трамп схвалив передачу Javelin Україні наприкінці 2017 року, і вони були фактично передані в 2018 році. Це те, що президент Обама відмовився зробити, оскільки вважав, що це буде розцінюватися як провокація Росією.
Тож у певному сенсі політика адміністрації Трампа була сильнішою, ніж політика Обами. З іншого боку, й слабшою, через такі публічні заяви, як те, що Крим є частиною Росії, бо там розмовляють російською, дуже схвальні коментарі про самого Путіна. Але з точки зору реальної офіційної політики, це було те саме.
Т.В.: Ви нещодавно їздили в Україну, у травні, коли Київ щодня бомбили. Можете поділитися своїми враженнями?
М.Й.: У чомусь це було трохи божевільно, тому що, як ви знаєте, Київ навесні такий гарний. Зелений, розквітнув бузок, просто красиво, і люди ходять у своїх справах. Але щоночі - сирени повітряної тривоги, безпілотні та ракетні атаки, і люди все ще віддані, все ще мужні, все ще впевнені, що переможуть, але вони також втомилися, вони думають: "Коли ж ця війна закінчиться. Коли Захід надасть достатньо обладнання, щоб війна закінчилася?" Була вдячність, але було й нетерпіння, яке я розумію.
Ще одна річ, яку я бачила раніше під час моїх поїздок в Україну, - мені здавалося, що кожен чоловік, жінка та дитина мобілізовані для боротьби на війні, щоб виконати свою роль, якою б вона не була маленькою. Я розповім вам історію одного з моїх колишніх співробітників посольства. Він був політичним аналітиком і виявилося, що він володіє технічними навичками. Отже, він працює в підрозділі безпілотників в Україні, і цей підрозділ атакували росіяни. Коли все закінчилося, до нього підійшов маленький хлопчик із відстріляною гільзою, яку, звісно, вже неможливо, знову використати. Але йому п’ять років, він цього не знає. Він підійшов до нього і сказав: «Я знайшов це, ти можеш використати в наступній атаці». Це й надихаюче, але водночас дуже сумне. Але, мабуть, загалом я поїхала з відчуттям впевненості у перемозі українців.
Дивіться також: Енн Епплбаум – про смертельну імперську ідею Росії, наслідки контрнаступу ЗСУ та закінчення війни
Всі новини дня
- Голос Америки
На ЗАЕС збільшився ризик радіаційної аварії. МАГАТЕ наполегливо рекомендує перевести блоки в "холодний зупин"
Росіяни перевели четвертий енергоблок на окупованій Запорізькій атомній електростанції із "холодного зупину" у стан "гарячого зупину", це збільшує загрозу виникнення радіаційної аварії на ЗАЕС. Про це в середу, 4 жовтня, заявили в українській державній атомній компанії "Енергоатом".
Про зміну роботи четвертого енергоблоку ЗАЕС повідомили також у Міжнародному агентстві з атомної енергії (МАГАТЕ).
"Запорізька атомна електростанція (ЗАЕС) тепер знову використовує четвертий енергоблок для виробництва пари для різних безпекових функцій на об’єкті після усунення витоку води, виявленого в середині серпня", - йдеться в заяві генерального директора МАГАТЕ Рафаеля Маріано Ґроссі.
В МАГАТЕ наголосили на необхідності дотримання на ЗАЕС правил, які встановила Державна інспекція ядерного регулювання України, і які вимагають переведення всіх енергоблоків у "холодний зупин".
"Державна інспекція ядерного регулювання України видала розпорядження щодо обмеження роботи всіх шести блоків ЗАЕС до режиму "холодного зупину". Додатково МАГАТЕ наполегливо рекомендує ЗАЕС знайти альтернативне джерело вироблення пари для потреб станції, зокрема, для перероблення рідких радіоактивних відходів, і дозволити підтримувати всі реактори у стані "холодного зупину", - мовиться у заяві МАГАТЕ.
В "Енергоатомі" заявили, що відповідно до вимог Держатомрегулювання України щодо експлуатації енергоблоків ЗАЕС, всі енергоблоки станції мають перебувати винятково у стані "холодного зупину", а їхнє переведення у "гарячий зупин" заборонено.
"Такі вимоги до експлуатації енергоблоків ЗАЕС були висунуті через відсутність своєчасного та якісного технічного обслуговування і необхідних поточних ремонтів обладнання протягом всього часу окупації станції", – зазначив президент НАЕК "Енергоатом" Петро Котін.
Він додав, що перебування російських військових, зброї та важкої техніки на майданчику Запорізької АЕС, а також не дотримання вимог Держатомрегулювання "веде до неминучої деградації обладнання та систем станції, важливих для безпеки".
"Це може призвести не лише до зростання кількості відмов обладнання, а й спровокувати виникнення радіаційної аварії", – заявив Котін.
В "Енергоатомі" також нагадали, що дії росіян уже призводили до низки аварійних ситуацій. Зокрема, спроба росіян "розігріти" енергоблок №6 спричинила значне збільшення кількості рідких радіоактивних відходів на майданчику, що "несе потенційну шкоду для персоналу, населення та навколишнього середовища".
Як заявила експертка Одеського центру з питань ядерного нерозповсюдження Валерія Хессе під час онлайн-брифінгу в Stimson Center (аналітична організація Центр Стімсона), ситуація на Запорізькій АЕС ще раз доводить, наскільки важливо створити правовий механізм, який би не дозволяв присутності на таких обʼєктах людей, що можуть втручатися в роботу станції.
"Коли приходять нові люди, які намагаються експлуатувати атомну електростанцію, люди, які не мають права бути там і не знають процедур, звичайно, вони всі порушуються, і належна готовність до надзвичайних ситуацій і реагування на них зазнає негативного впливу", - прокоментувала ситуацію на ЗАЕС Валерія Хессе.
Вона додала, що такі порушення відбуваються через суперечки щодо оперативного управління станцією, "і їх можна легко вирішити з деокупацією АЕС та відновленням належного контролю".
"Тому що атомну станцію ніхто не знає краще, ніж персонал, ніж оператор... які експлуатують її протягом останніх 30 із гаком років", - наголосила Хессе.
У вівторок, 3 жовтня, в МАГАТЕ заявили про успішне проведення ротації своєї місії на окупованій ЗАЕС.
"Ми продовжуємо важливу роботу для забезпечення безпеки та захисту станції. Зараз ми виконуємо наші місії самостійно та з повною потужністю. Я дякую всім країнам, чий внесок робить це можливим", - написав у мережі Х Рафаель Маріано Ґроссі.
Місію МАГАТЕ було засновано рік тому під час візиту Ґроссі на ЗАЕС у надії, що постійна присутність експертів МАГАТЕ на ЗАЕС зможе зменшити ймовірність ядерної аварії.
На початку вересня в МАГАТЕ повідомляли про значне скорочення штату технічного обслуговування на Запорізькій атомній електростанції, яка перебуває під контролем російських окупаційних сил. Згідно з повідомленням пресслужби МАГАТЕ, наразі на станції працює приблизно третина персоналу, порівняно з тою кількістю, що була до початку війни.
Як розповідав в інтерв'ю Голосу Америки у травні 2023 р. президент "Енергоатому" Петро Котін, персонал і керівництво Запорізької атомної електростанції очікували, що її деокупація може відбутися "до місяця", але вона триває більше року: "Персонал просто в постійній надії, що це (деокупація - ред.) нарешті станеться, і просто чекає та просить допомоги". Також, за його словами, українські ядерники очікували "значно більшого" від МАГАТЕ.
Дивіться також:
Провідний хірург-ортопед з Брукліну вже кілька років ставить на ноги поранених військових з України. Відео
Голос Америки продовжує розповідати про американські лікарні та лікарів, які повертають до нормального життя поранених українських військових. Цього разу Ірина Соломко та Павло Терехов поспілкувалися з доктором Джефрі Пассіком, очільником відділу ортопедичної хірургії однієї з лікарень Нью-Йорка. Через його руки вже пройшло четверо українських захисників. Чому американські лікарі не лишаються байдужими та допомагають ставити на ноги бійців, дивіться далі у сюжеті.
Позиція Білого дому та думки експертів про звільнення Маккарті. Відео
“Це викликає занепокоєння”, — як у Білому домі відреагували на звільнення Маккарті? Розповідає кореспондентка Білого дому Юлія Ярмоленко.
"Слово, яке зараз домінує, - втома. З цього стану треба вийти на інший рівень: вигризати й вигрібати вперед". Інтерв'ю з Тарасом Тополею
"Аптечки, турнікети, бандажі це розхідники. Вони як насіння – губляться, використовуються, горять", - каже в інтерв’ю "Голосу Америки" Тарас Тополя, лідер гурту "Антитіла" та боєць 130 батальйону тероборони. Саме тому музиканти вирішили зібрати півмільйона доларів, які дозволять закупити 100 тис персональних аптечок для бійців сил оборони України в рамках туру свого Північною Америкою.
Музиканти ще до початку повномасштабного вторгнення пішли добровольцями та приєдналися до сил територіальної оборони. З лютого по серпень минулого року хлопці служили стрільцями-парамедиками евакуаційних екіпажів 130-го батальйону територіальної оборони. Воювали на півночі Харківщини.
У серпні своїм розпорядженням Валерій Залужний відкомандирував музикантів до Києва, після чого вони повернулися до активної музичної та волонтерської діяльності. У лютому гурт випустив пісню, присвячену обороні Бахмута. У вересні «Антитіла» вперше за п’ять років приїхали з туром до Сполучених Штатів.
Проте те, чому ця війна – народна, свій досвід на передовій, допомогу дітям загиблих побратимів, втому від війни, незважаючи на усе, віру у перемогу – Тарас Тополя розказав Ірині Соломко.
Ірина Соломко, кореспондентка "Голосу Америки": Тарас, ви - один з перших українських артистів, які пішли на фронт. Як цей досвід передової змінив вас?
Тарас Тополя, лідер гурту "Антитіла": "Антитіла" ще до початку широкомасштабного вторгнення підписали контракт з Силами територіальної оборони. Ми навіть робили з Міністерством оборони інформаційну кампанію, в якій розповідали про те, як стати бійцем Сил територіальної оборони. І от ми вже знімали чергове відео, і почалася широкомасштабна війна.
Відповідно, ми в перший день відправили своїх дружин та дітей на автомобілях на захід України у більш безпечне місце, а самі прийшли в місце комплектації нашого 130-го батальйону тероборони і почали нести службу.
І.С.: Тобто ви вірили у повномасштабне вторгнення заздалегідь?
Т.Т.: Я не хочу грати у оракула, але з 2014-го, коли "Антитіла" почали активно волонтерську діяльність та почали доставляти на схід нашим побратимам необхідні речі, нам було зрозуміло, що це лише питання часу, коли розпочнеться нова фаза гарячого протистояння.
І.С.: Але все ж таки, цей період з лютого по серпень, коли Валерій Залужнй наказом відкликав вас з фронту, ці місяці на передовій, як вони вас змінили?
Якщо ми ще досі живі, значить у нас є ще щось сказати цьому світу, щось заспівати
Т.Т.: Ми виконували функцію. Наш батальйон першим передислокували з Києва на Харківщину, бо ми були справді боєздатними. На передовій наша функція була надавати першу медичну допомогу, витягувати з місця поранення та доставляти на стабілізаційний пункт бійців. І от з якогось моменту першого шоку, а це дійсно страшно – той перший постріл, вибух, перший бій, ампутація або перше мінно-вибухове поранення… Все це завжди стрес, великий стрес, – і якщо ти його здолав, то, в принципі, маєш шанси виконати бойове завдання та вижити. Десь з середини червня для мене це вже була здебільшого бойова рутинна робота. І якщо з цієї величезною кількістю разів, коли "Антитіла" могли загинути, ми ще досі живі, значить у нас є ще щось сказати цьому світу, щось заспівати.
І.С.: Але чи могли би ви поділитися конкретною історією?
Т.Т.: Бувало різне… Бувало, що зустрічали своїх колег музикантів і бинтували їх. Пам'ятаю, як одного разу ми евакуювали колегу-звукорежисера з нуля. І він потрапив нам у руки за величезним шматком від артилерійського снаряду в спині. І ми його так не чіпали, просто обмотали от і довезли до стабілізаційного пункту. І у нас був такий діалог, що, мовляв, де б ще зустрілись музиканти з музикантами.
До чого це я? До того, що це війна – народна. І всі пішли. Всі, хто відчував та розумів, що це – його обов'язок. Так зробив і гурт "Антитіла". І ми не шкодуємо, ми були там, де були потрібні, на тому місці в той момент. І виконали свою функцію добре.
«Я завжди закликаю з великою повагою ставитися до військових. Бо вони – ті, хто тримають цивільне життя»
І.С.: Артем Чех, український письменник, який теж пішов на фронт, дуже активно писав про свій досвід на передовій у соцмережах. Він зокрема написав пост про те, що "він вже помер", і пояснив це тим, що людина, коли йде на війну, вона має бути готова вмерти. Ви з цим погоджуєтеся?
Війна – це про перемогу, ціна якої – життя людей українських людей
Т.Т.: Так, ти починаєш спокійно, врівноважено та ефективно робити свою роботу, коли вже психологічно підготував себе до того, що можеш загинути. Фактично, кожна людина, яка підписує контракт зі Збройними силами, вона підписує контракт з державою і віддає їй найцінніше – своє життя. Бо війна – це ж не про спа процедури. Війна - про смерть, кров, бруд, багно, крики, біль розпач, паніку. І, зрештою, війна – це про перемогу, ціна якої – життя людей українських людей. Саме тому я завжди закликаю з великою повагою та шаною ставитися до військових. Бо вони – ті, хто тримають цивільне життя.
І.С.: Людина, яка не була на війні, уявляє її через документальні та художні фільми, або новини. Що вас там найбільше вразило?
Т.Т.: Мабуть, найпотужніші емоції я отримав у перші дні війни, коли бачив величезні черги українських хлопців, мужчин, дідусів, які стояли біля військкоматів з бажанням вступити до Сил територіальної оборони. І це настільки надихало, настільки давало впевненості в тому, що ми вистоїмо і, зрештою, переможемо, що оце відчуття завжди приходило в якійсь момент відчаю, і було розуміння, що ми не маємо права програти.
І.С.: Дуже важлива річ, про яку ви сказали, що була величезна хвиля патріотизму. Ви це досі бачите?
Мабуть, найпотужніші емоції я отримав у перші дні війни, коли бачив величезні черги українських хлопців, мужчин, дідусів, які стояли біля військкоматів з бажанням вступити до Сил територіальної оборони. І це настільки надихало, настільки давало впевненості
Т.Т.: Слово, яке домінує над всім зараз, це слово – втома. Втома у всьому: на фронті, у цивільному житті, в самому процесі отакого життя – важкого та драматичного. Бо, де б українець не був: чи за кордоном, чи в Україні, чи на передовій, чи в тилу, оця війна накладає величезний тягар. І це не спринт, це – марафон. І тут є втома. Я впевнений: віра в перемогу нікуди не ділась.
І більшість з нас роблять максимум, щоб ця перемога наступила якомога швидше, але ми всі втомилися і нам потрібно якось навчитися з цим бути. І з оцього стану втоми вийти на якісь інший рівень. Десь шукати це друге, третє, четверте, п'яте дихання, і вигризати, і вигрібати вперед.
І.С.: Поговорімо про творчість. Ваші колеги кажуть, що писати пісні та творити дуже складно. Проте, вам вдалося написати пісню "Фортеця Бахмут". Як вам вдається творити?
Т.Т.: Я згоден з тим, писати важко, до того ж треба розуміти, що правильно писати про війну дано не кожному. Нам так само не писалося і не співалося. І все, що ми робили під час війни, це було вимушено. Вимушена співпраця з Едом Шираном, його команда запропонувала це. І ми розуміли, що треба. І я, виконуючи бойові завдання, писав слова пісні, в якій історія мільйонів українців.
Моя мрія – написати світлий, мажорний альбом перемоги. А ще я мрію випити кави з американськими військовими на мисі Фіолент
Так само із "Фортецею Бахмут". Її потрібно було написати. Вона була потрібна в той момент і зіграла свою роль. Я вірю, що Бахмут рано чи пізно буде знову під українським контролем, і там, на площі, ми заспіваємо її разом з українськими військовими.
І.С.: І після цього не пишеться?
Т.Т.: Ми плануємо представити нову композицію цієї осені. Але є труднощі. Війна міняє мозок, розставляє зовсім інші акценти, змінює світогляд. І це буде відчуватися в майбутніх піснях. Хоча, моя мрія – написати світлий, мажорний альбом перемоги. А ще я мрію випити кави з американськими військовими на мисі Фіолент. І я хочу спостерігати парад Перемоги в Києві. Хочу подивитися, як буде крокувати наш батальйон. І, можливо, ми будемо там крокувати поміж наших побратимів. Я мрію побачити цей парад Перемоги. Україна вже заплатила величезну ціну, і ще попереду багато, але я впевнений, що ця перемога буде.
І.С.: Якщо говорити про вашу цю співпрацю з Едом Шираном та Боно. Це була їхня ініціатива. Чому вони підтримують Україну?
Т.Т.: Через цінності. Незважаючи на те, що у нас різна історія, у нас спільний ціннісний каркас, спільні принципи та спільне майбутнє, за яке ми мусимо боротися. Боно взагалі, у першу чергу, носій, а у другу – артист та світова легенда. І він у принципі не міг би бути не з Україною. Тобто, якби Боно не підтримав Україну, для мене би, як для хлопчика, який зростав на його музиці та інтерв'ю, світ би перевернувся. Я би тоді задумався, якщо Боно не з нами, чи справді ми – на правильному боці війни.
Щодо Ширана – це артист номер один по переглядах на YouTube та монетизації. Ми маємо розуміти, що величезна частина його доходу до широкомасштабної війни йшла з Росії та пострадянського простору. Тому його підтримка не просто символізує його цінності, він ще просто бере та відрізає сотні мільйонів доларів прибутку недоотриманого з Росії та Білорусі, куди він не приїде з концертами.
Фронт – у нас один, це той фронт на краю окопу з багнюкою, кров'ю та потом, де гинуть найкращі представники української нації сьогодні. І от їм потрібна ротація, зброя та психологічна підтримка від всіх, хто зараз не там. Поки що не там, бо повоюємо всі
І.С.: Скільки з серпня, коли ви повернулися з передової та почали активно виступати та волонтерити, вам вдалося зібрати коштів?
Т.Т.: Десятки мільйонів гривень. У нас є кілька напрямків роботи – ми купуємо антидронові рушниці та пеленгатори. Ремонтуємо військову техніку, закриваємо інші потреби нашого та дружніх підрозділів.
І багато працюємо над підтримкою дітей наших загиблих побратимів. Це 40 дітей, яких ми забезпечуємо усім необхідним – медицина, освіта, відпочинок. Ми намагаємося дати їм все те, що давали б їхні татусі, якби були живими.
Зараз ми почали новий проєкт: збираємо на аптечки для військових тут у Сполучених Штатах. Кошти збиратимуться за аукціонах, а також з квитків.
І.С.: Це ваш перший тур у США за п’ять років. Які очікування. Ви вже сказали, що маєте амбітну ціль – зібрати півмільйона доларів на сто тисяч аптечок.
Т.Т.: Так, мета – це аптечки для Сил оборони України. Я впевнений, що ми зберемо. У нас більше десяти концертів у цьому заїзді, думаю, все буде добре. А як не зберемо, то "Антитіла" докладе своїх, як ми завжди робимо, коли не вистачає.
І.С. Аптечками хлопців забезпечують і волонтери, і Міноборони. І досі в них є така велика необхідність?
Т.Т.: Я зараз не буду казати щодо діяльності Міністерства оборони, очевидно, там є проблеми, які потрібно вирішувати. Але треба розуміти що аптечки, турнікети, бандажі це розхідники. Вони як насіння – губляться, використовуються, горять.
І.С.: Але чи є якійсь цифри щодо того, якою є потреба?
Т.Т.: На жаль, десять тисяч аптечок, на які ми збираємо, це крапля в морі. Треба сотні тисяч, бо відбувається ротація.
І.С.: Ми вже з вами говорили, що війна – марафон. Ви спілкуєтеся з хлопцями на передовій, що ви чуєте від них?
На фронті кожному знайдеться застосування. Неможливо знайти застосування лише тій людині, яка не ототожнює себе з Україною, для якої Україна – це ніщо
Т.Т.: Хлопцям потрібна ротація, їм потрібна зброя, багато зброї, хоча би стара радянська. Але у великій кількості хлопцям на передовій потрібно відчуття і розуміння плеча всіх інших у тилу. Фронт – у нас один, це той фронт на краю окопу з багнюкою, кров'ю та потом, де гинуть найкращі представники української нації сьогодні. І от їм потрібна ротація, зброя та психологічна підтримка від всіх, хто зараз не там. Поки що не там, бо повоюємо всі.
І.С.: Є така думка, що якщо людина не готова воювати, бо буде лише заважати…
Т.Т.: Величезна кількість людей, перший раз стикнувшись з вибухом поруч або почувши як куля свистить, відчувають, що не народжені для війни. І після того, як вже боєць обстріляний, витримав першу атаку градами, мінами, витримав перший штурм, він стає бійцем, який справді приносити багато користі на передовій. А до того, всі плюс-мінус однакові. На фронті кожному знайдеться застосування. Неможливо знайти застосування лише тій людині, яка не ототожнює себе з Україною, для якої Україна – це ніщо.
І.С.: Ваша історія схожа на історію сотні тисяч українських чоловіків не лише через те, що ви пішли воювати, а тому, що війна розділила вашу родину. Як вам вдалося витримати цю розлуку з найріднішими?
Т.Т.: Мабуть, у нашій родині рецепт такий, що треба підніматися над усіма розбіжностями, вимикати бойовий режим, а вмикати режим злагоди та примирення, іноді закривати на щось очі, іноді просити вибачення, іноді вибачати. Якось так ми витримали.
І.С.: Що вам особисто дає сили не зупинятися та іти далі?
Т.Т.: Сили мені дають мої плани на Україну. У мене дуже багато планів на Україну. Багато різних ідей, які хочеться реалізувати в своїй країні, і в громадському секторі, і в творчому. У мене купа планів на моїх дітей в Україні, але спочатку треба відбити мою рідну державу, мою неньку від орди. І оце надихає.
Плюс я вірю в українській народ з усіма його приколами. У нас прекрасний народ, який має споконвічну тяглу мудрість в собі. Я впевнений, що ця мудрість виведе нас на нові щаблі та приведе до перемоги. Наша затятість у боротьбі зробить, так що ми доведемо цю справу до кінця. Оце все дає надію та надихає.
Дивіться також:
- Голос Америки
“Якщо зламав, то плати” — Блінкен про використання заморожених російських активів для відновлення України
США та європейські партнери вивчають, які юридичні засади є для використання заморожених російських активів для відновлення України. Про це заявив держсекретар США Ентоні Блінкен під час дискусії в університеті Техасу в Остіні в середу, 4 жовтня. Він зауважив, що йдеться про $300 мільярдів, але більша частина цих заморожених активів зосереджена саме в Європі, а не у США.
“На мою думку, якщо ти щось зламав, то плати. І якщо росіяни зламали, вони мусять за це заплатити. І один зі способів це зробити – якраз через ці активи. Ми маємо переконатись, що для цього є юридична база. Як я і зауважив, оскільки більшість цих активів - в Європі, європейці також мають бути переконані, що для цього існує юридичне підґрунтя”, – заявив Ентоні Блінкен.
На мою думку, якщо ти щось зламав, то плати. І якщо росіяни зламали, вони мусять за це заплатити.Ентоні Блінкен
Відповідаючи на питання, чому США мають продовжувати підтримувати Україну, Блінкен наголосив на тому, що США бачать неймовірну людську трагедію, яку Росія коїть з українським народом.
“Думаю, що більшість американців бачить це, і це їх турбує, і вони хочуть це якомога швидше зупинити”, – сказав держсекретар США. Також він додав, що у разі, якщо дозволити Росії робити те, що вона робить з Україною без покарання, це надішле сигнал у всьому світі країнам, які збираються розпочати агресію, що їм це зійде з рук.
“Це відкриття скриньки Пандори із конфліктами. Нікому не буде добре у цьому світі, світі конфлікту та агресії”, – наголошує Блінкен. За словами Блінкена, у цьому світі США незмінно були б втягнуті у конфлікт, і це обійшлось би значно дорожче, ніж підтримка України.
Держсекретар США також наголосив, що 50 країн залучено в активній підтримці України. “Раніше ми чули одну зі скарг стосовно того, чого в НАТО саме ми тягнемо найважчу вагу. Чому інші не роблять їх внесок. Так ось. Якщо подивитись на те, що надається Україні прямо зараз, включно із військовою, економічною і гуманітарною допомогою, решта світу робить насправді трохи більше, ніж ми. Тож ми чудово поділяємо це навантаження”, – говорить Блінкен.
Раніше, 28 вересня, Блінкен заявляв, що у Конгресі США зберігається рішуча підтримка України серед більшості законодавців з обох партій. Він також наголошував на тому, що така підтримка України зберігається і серед американської громадськості.
Дивіться також: Промова Байдена про Україну: У Білому домі розповіли деталі майбутнього звернення президента США
Форум