Спеціальні потреби

"Там, де росіяни, небезпека і терор". Інтерв'ю з Валерією Сидоровою, дитиною, що пережила російську депортацію


Валерія – одна з десятків тисяч українських дітей, яких росіяни забрали від батьків або опікунів та депортували
Валерія – одна з десятків тисяч українських дітей, яких росіяни забрали від батьків або опікунів та депортували

17-річна Валерія Сидорова, сирота та мешканка Нової Каховки. На початок повномасштабного вторгнення їй було 15 років. ЇЇ мама померла за кілька років до цього, і дівчинка жила зі своєю опікункою. Вона була звичайним підлітком - ходила до школи, займалася танцями, мріяла про майбутнє та знала, що хоче стати лікарем.

Валерія – одна з десятків тисяч українських дітей, яких росіяни забрали від батьків або опікунів та депортували. У жовтні 2022-го дівчинку вивезли до Криму, де у таборі під Євпаторією вона провела два місяці, поки її не забрала опікунка. Разом вони ще майже рік жили під окупацією.

Тоді Валерія поставила собі мету – вступити до українського медичного вишу. У серпні 2023-го вона змогла виїхати з окупованої території, дізнавшись, що її зарахували до Одеського медичного коледжу. Дівчина самостійно подолала непростий шлях до свободи. Зараз вона живе та навчається у Києві.

У середні червня Валерія вже у Вашингтоні виступила на щорічній церемонії "Національного фонду на підтримку демократії", під час якого організація відзначає лідерів, які захищають демократію у світі. Сидорову запросили як спеціальну гостю, дівчина розповіла американським та світовим політикам історію депортованих українських дітей.

З Валерією у Нью-Йорку зустрілася кореспондентка Голосу Америки Ірина Соломко.

Валерія Сидорова з дитинства мріяла побувати у Нью-Йорку. У червні її мрія здійснилася
Валерія Сидорова з дитинства мріяла побувати у Нью-Йорку. У червні її мрія здійснилася

Ірина Соломко, кореспондентка Голосу Америки: Валеріє, розкажи, як вас вивозили з Нової Каховки?

Валерія Сидорова, мешканка Нової Каховки, яка пережила депортацію та змогла виїхати в Україну: Це сталося, коли росіяни зрозуміли, що ситуація загострюється. У школі зібрали батьків і просто повідомили, що діти з усіх шкіл, які вони поновили, та з технікумів, всі їдуть. Списки дітей є. Мовляв, важливо виїхати, бо це безпека. Тобто ситуація по суті є однобічною, варіантів у нас не було.

І.С.: Тобто примусове вивезення дітей відбувалося саме через школи? Саме вчителі, які пішли на співпрацю, передавали росіянам списки дітей?

Жінка, яка мене депортувала, була директоркою спочатку сусідньої школи, а потім працювала в моїй

В.С.: У нас у місті було більше десяти шкіл, на їхній базі окупанти відкрили п'ять, з інших вони просто вивезли сейфи з документами. Нам прямо наша класна керівниця розповідала, як вони приїжджали, забирали та вивозили документи, знімали українську символіку. Це були люди, з котрими я перетиналась постійно. Вони були директорами шкіл, садочків. Жінка, яка мене депортувала, була директоркою спочатку сусідньої школи, а потім працювала в моїй.

Але не всі пішли на співпрацю. Наприклад, нашого директора "забирали на підвал", потім ще одного директора, який не пішов на співпрацю. Наша директорка відмовилася віддати ключі від сейфу, комп'ютери, ноутбуки, телевізори та решту речей зі школи. Наша школа виграла грант перед повномасштабним вторгненням, все це майно окупанти вивезли.

Директорка, яка не погодилася співпрацювати, вона потім виїхала до Києва, так само, як і частина моїх вчителів. З Києва вони досі працюють у моїй школі онлайн і паралельно працюють в інших школах, тримаються один одного. І дуже приємно їх зараз бачити разом.

Валерія росла соціально активним підлітком - ходила до школи, займалася танцями, виступала на заходах, мріяла про майбутнє та знала, що хоче стати лікарем
Валерія росла соціально активним підлітком - ходила до школи, займалася танцями, виступала на заходах, мріяла про майбутнє та знала, що хоче стати лікарем

І.С.: Давай повернемося до депортації, коли саме вона відбулася та скільки дітей тоді вивезли?

В.С. 7 жовтня всіх батьків зібрали в школах, а 8 жовтня вже о 10 ранку ми були на головній площі міста. Вивезли десь 500-600 дітей. Було десь 14 автобусів. У нас дуже велика площа у місті, і вона повністю була заставлена.

І.С.: І куди вас повезли?

В.С.: У Крим. Це був якийсь старий пансіонат за Євпаторією, який вони називали дитячим табором.

І.С.: Скільки ти там прожила?

В.С.: Десь два місяці. Це був дуже складний час для мене. У нас був чіткий графік, зовсім не було вільного часу. Ранок починався з того, що ми йшли співати російські гімн. Потім була руханка та сніданок.

Після сніданку була російська школа. До нас приїжджали вчителі. Я не можу назвати це уроками, бо це просто були 30 хвилин якоїсь уривчастої

Ранок починався з того, що ми йшли співати російські гімн. Потім була руханка та сніданок

інформації: історія, хімія, англійська. Після цього ми йшли обідати, в нас могли початись якісь гуртки. Вчителі постійно змінювались.

Потім у нас були або якісь заходи, або до нас приїжджали з Криму чи з Росії. Ми влаштовували заходи, якщо комусь треба терміново. Наприклад, "день русского языка". Ми повинні були "плясать" під якісь російські пісні: "Калінку-малінку" чи якісь народні. Нам намагались це прищеплювали, щоб ми в цьому середовищі були постійно. Я була настільки виснажена, що мабуть і після окупації, після того як я виїхала, досі це відчуваю, наче знову мене змусять танцювати чи щось робити.

Також на цих заходах завжди були люди, котрі контролювали цю всю ситуацію .

Я була настільки виснажена, що досі відчуваю, наче мене змусять танцювати чи ще щось робити.

Одного разу на випускному вечері, коли наші вожаті змінювались, до нас прийшов вожатий і сказав, що сьогодні буде експеримент. Він заспівав українську пісню Океану Ельзи "Колись настане день, закінчиться війна...", сам на гітарі. Просто в темноті. І ми розплакались. Це був дуже яскравий момент, я досі згадую, і в мене мурахи. Це дуже було важливо. Він був молодим, його вигнали з табору наступного дня. Я досі не знаю, що з ним.

Це настільки тоді мене підтримало, аж крила розкрилися. Хотілось кудись втекти звідти. А обличчя людей, котрі це контролювали, неможливо передати. Вони одразу встали та сказали, що це заборонено викладати в соцмережі.

Одна з небагатьох фотографій Валерії з табору в Криму. Дівчинка каже, що досі відчуває страх, що її будуть змушувати робити речі, які вона не хоче, як це було у таборі
Одна з небагатьох фотографій Валерії з табору в Криму. Дівчинка каже, що досі відчуває страх, що її будуть змушувати робити речі, які вона не хоче, як це було у таборі

І.С.: Коли та як тобі вдалося вирватися з того табору?

В.С.: Нас не збиралися повертати. Нам навпаки казали, щоб діти з батьками їхали спочатку в Краснодар, потім в Нальчик. Вони розповідали, що дуже важливо мати російський паспорт, мовляв, у вас будуть гарні умови, будете з батьками. Головне - будуть гроші та можливості. Нам майже кожен день про це розповідали.

Ситуація полягала в тому, що дитину з цього табору могли забрати лише батьки або офіційний представник. Тобто, якби з моєю опікункою щось сталося, я би моментально поїхала до Росії і стала громадянкою.

Дитину з цього табору могли забрати лише батьки або офіційний представник

Потім моя опікунка нарешті змогла вийти зі мною на зв'язок. Бо в нас в місті дуже було погано зі зв'язком. Коли Збройні сили України деокупували Херсон, зв’язок покращився, і моя опікунка змогла зі мною поговорити. Ми домовилися, що вона приїде. Вона ледь добралася та забрала мене.

Потім ми їхали цілий день і приїхали майже під комендантську годину. Ми повернулись, але не в Нову Каховку, бо там було дуже небезпечно, позиції російських військових практично були у нашому будинку, ми боялися туди вертатися.

Ми приїхали в Генічеськ, там було трохи спокійніше. За російськими законами, я повинна була ходити в російську школу, якщо я хочу отримувати послуги та виплати. Якщо дитина цього не робила, родину штрафували. Я вступила там до медичного коледжу.

Виписка з оцінками Валерії з табору під Євпаторією
Виписка з оцінками Валерії з табору під Євпаторією

І.С.: Чи знаєш, скільки дітей, з тих, кого примусово вивезли разом з тобою, повернулися у рідне місто?

В.С.: За увесь час я зустріла лише п'ятьох. Вони зараз також в Києві, ми з ними зустрічались і намагалися зрозуміти, чи є ще хтось. Ми шукали по соцмережах. Всі вони в Росії. Один вступив у військовий коледж, інший – в училище Нахімова, ще один поїхав у Білорусь. Інший поїхав під Москву, йому запропонували бути амбасадором Юнармії. Дуже багато розкидані по Росії. В Криму майже ніхто не залишився.

І.С.: Як тобі все ж таки вдалося вибратися з окупованої території?

В.С.: Я розуміла, мені далі треба вчитися. І тут дорога лише одна – в Україну. Я зрозуміла, що мені дуже важко буде наздогнати програму 11-го класу і вступити саме в університет, тому обрала медичний коледж. Було складно, бо коли доводиться виживати, не до навчання, але я буквально за два місяці наздогнала всю програму з біології за 10-11 класи. Також багато працювала над українською мовою.

Я просто поставила собі ціль та йшла до неї. Моя опікунка мене дуже підтримувала.

У нас в Україні є дуже гарна програма - вступ онлайн з окупованих територій. Якщо ти справді хочеш та прагнеш, можна вступити онлайн.

Було складно, бо коли доводиться виживати, не до навчання, але я буквально за два місяці наздогнала всю програму з біології за 10-11 класи

Я роздрукувала документи, котрі мені прислали з коледжу. Вони сказали, що співбесіда об 11:00. Я кажу, мовляв, а якщо в мене не буде світла? І починаю розповідати мою історію. Я тоді так познайомилась із дуже гарною вчителькою з Одеси. Ми досі підтримуємо зв'язок.

Буквально за кілька днів до запланованого виїзду мені прийшло повідомлення, що я вступила. Я моментально зібралась. Знала, що спершу буде важко, тому речей набрала багато. Досі пам'ятаю свої обдерті руки від валіз.

Я їхала через приватного перевізника. Знала, що тоді працював єдиний гуманітарний коридор між Росією і Україною, той, де також міняли полонених. Його то закривали, то відкривали. Буквально перед тим, як виїжджати мені, його відкрили. Я відчула, що це – мій шанс.

Дорога була дуже складною. Ми їхали через Маріуполь, я всю дорогу плакала, на це неможливо було дивитися.

Сам коридор знаходиться на межі Бєлгородської та Сумської області. Коли нас підвезли до цього пункту пропуску, там було багато росіян. Вони розповідали про те, що нам треба ходити по команді. Водій почав розповідати, показуючи на вирву, що сюди прилетів нещодавно дрон, мовляв, "нацикі" обстріюють. Я просто одразу осідаю, дитина поруч починає верещати. Але беру себе в руки та іду далі.

Спочатку у нас перевірили всі речі, навіть у кишеньки гаманця дивилися, напевно, шукали картки пам’яті. Я зібрала речі, бачу військовий, підходжу і кажу, мовляв, я їду одна. Стою, нічого не розумію, починаю плакати, і просто кажу, що в мене мама померла. Він каже, неси документи. Я повертаюся, а там уже шість військових і ще дві прикордонниці. Одна з них була до мене лояльною, це мене, мабуть, врятувало.

Досі пам'ятаю, коли ти сидиш і розумієш, що зараз від цього моменту залежить твоє життя

Вони почали перевіряти документи. У мене було все, що потрібно, але вони мене не відпускали. Я сиділа просто і дивилась в камеру, котра стояла навпроти мене. Ото був адреналін! Я досі пам'ятаю, коли ти сидиш і розумієш, що зараз від цього моменту залежить твоє життя. Від людей, котрих я взагалі не знаю. Які просто прийшли загарбати мою країну і зараз мою долю вирішують. Потім вони кажуть, мовляв, можна виїжджати, і прикордонниця додає: "Забирай документи та йди".

Я просто беру сумки і йду. А там одна дорога, довкола неї все заміновано. І ти нічого не бачиш і нічого не хочеш чути, а потім згадуєш водія, котрий розповідав, що там маленького хлопчика вбило, коли дрон летів. Але я іду далі, зі мною ще бабуся та жіночка, яка мене дуже підтримувала. І ми спершу бачимо рештки українського прапора, ще йдем вгору, і тут я просто бачу наш піксель. І все… [Валерія починає плакати]

І.С.: Ти тоді зрозуміла, що нарешті на свободі…

В.С.: Це був дуже інтимний момент. Бо у нас у місті було завжди багато військових. Вони приїжджали з ротації з Донецька, ми їх зустрічали. Ми жили однією громадою. Тому, коли я побачила рідний піксель, відчула, що поруч зі своїми.

Мою ситуацію одразу зрозуміли. Я була тоді першою, хто повернувся з того табору. Мені одразу надали психологічний супровід, допомогли стабілізуватись. Потім я була ще якийсь час в Сумах. І після цього мені запропонували вступити до Києва. Мій хлопець, він теж сирота, повертався в Україну з-за кордону, щоб бути зі мною, і ми вирішили їхати до Києва.

В Києві мені дуже допомогли. Офіс омбудсмена допоміг з житлом, а також з психологом, який був на зв’язку просто 24/7. Я тоді могла проплакати цілий день, мене накривало в людному місці. Я досі займаюсь, це дуже важливо. І важливо розуміти, що такі діти як я потребують роками терапії.

І.С.: Що само стало причиною твого посттравматичного розладу – депортація чи війна?

В.С.: Мабуть, все разом. Коли я починаю пропрацьовувати це з психологом, випливає, що не тільки війна та депортація, а й страх бути покинутою, викраденою. Навіть вчора ми гуляли по центру Нью-Йорка, і почалась гроза. У мене миттєва реакція – я плачу, нічого не бачу, шукаю прихисток. Забігла в якійсь магазин, присіла, і тисячу думок у голові. Потім стабілізувалася і можу далі ходити. Але такі моменти, такі тригери вони є завжди.

Після кожного заняття з психологом ця подушка безпеки наче розростається. Я відчуваю, що навіть зараз я говорю дуже чітко та спокійно. Це все завдяки цій роботі.

У Києві у Валерії почалося нове життя. Вона навчається у медичному коледжі та зустріла свою нову опікунку
У Києві у Валерії почалося нове життя. Вона навчається у медичному коледжі та зустріла свою нову опікунку

І.С.: У Києві відбулася ще одна важлива зустріч. Ти познайомилася зі своєю новою опікункою. Як це відбулося?

В.С.: Коли ти виїжджаєш, розумієш, що ти сам за себе. Тобі треба виживати, розрахувати кошти. І це дуже важко. В мене хлопець, котрому це теж дуже важко, бо він залишився без мами майже в той же проміжок часу, що і я.

Спершу я була під опікою держави. Мій коледж став, по суті, моїм великим опікуном. І це було незручно, мої інтереси не дуже враховувалися. У мене знову не було свободи та, наприклад, можливості виїхати за кордон, бо треба оформлювати дуже багато документів.

Я не розуміла, навіщо це людині, котра має своє життя, просто брати дитину, котра їй чужа

Мою історію через мою психологиню дізналася Оля Тимченко, яка також працює у фонді "Голоси дітей". Ми з нею зустрілися, розговорились, і Оля просто рубає: "Хочеш, я стану твоєю опікункою?" Я спочатку не зрозуміла, звісно, але потім розплакалась. Вона каже, що це важкий шлях, але вона зробить все, що від неї залежить.

Я не вірила, що у неї вийде. Я не розуміла, навіщо це людині, котра має своє життя, просто брати дитину, котра їй чужа. Це так здавалось, але потім ми просто зближувались день за днем. Я зрозуміла, що ми дуже схожі. Я бачу, що вона такий просто дає мені поштовх іти далі. Людина приходить і враховує мої інтереси. Я вже відчуваю, що вона для мене вже більше, ніж опікун.

І.С.: Один з твоїх тригерів – це ще й російська мова. Вона для тебе ознака небезпеки?

В.С.: Хай це буде дитяча позиція, але для мене гарних росіян не існує. Для мене важливе питання мови, тому я зараз говорю українською. Росіяни - прямий тригер для мене. Бо де росіяни, там небезпека, там терор, там немає вибору. Це пряма асоціація. Я працюю над цим з психологом, але досі, коли я чую російську, то одразу відчуваю небезпеку, мені прямо пахне небезпекою.

І.С.: Яка твоя найбільша мрія?

В.С.: Однією з мрій було побувати в Нью-Йорку. І вона здійснилася. Я тут.

Я готова робити далі все для перемоги й тільки для перемоги. Без поступок

Насправді, зараз моя мрія - стабілізуватись і бути корисною для України. Бо я відчуваю свою місію у тому, щоби бути голосом дітей, які не можуть захистити себе, котрих тримає Росія.

Також я відчуваю, що як доросла людина я буду взаємодіяти з військовими та допомагати їм. Я хочу стати реабілітологом. Моя допомога буде дуже важливою, я відчуваю цю відповідальність.

Я готова робити далі все для перемоги й тільки для перемоги. Без поступок. Я повернуся додому, ми відбудуємо Каховську ГЕС, і все буде навіть краще, ніж до війни. Я відчуваю цю внутрішню силу свідомого українця.

Я думаю, що в таких людях як я - майбутнє. Я це розумію і приймаю.

Дивіться також:

Форум

Відео - найголовніше

Recommended

  • Підписуйтеся на Голос Америки Українською в Telegram

    Підписуйтеся на Голос Америки Українською в Telegram

XS
SM
MD
LG