Спеціальні потреби

“Я переконував знайомих, що в Бучі безпечніше, ніж у Києві”, — мер Федорук про окупацію та відновлення міста


Анатолій Федорук, мер міста Буча під час інтерв'ю українській службі Голосу Америки.
Фото: Дмитро Мельник
Анатолій Федорук, мер міста Буча під час інтерв'ю українській службі Голосу Америки. Фото: Дмитро Мельник

3 березня 2022 року російські війська повністю окупували місто Бучу. За місяць невеличке місто, розташоване за 20 хвилин їзди від столиці, стало символом російських воєнних злочинів в Україні. За даними МВС України, у місті загинула 461 людина, а в усьому Бучанському районі окупанти вбили 1137 людей.

Журналістка Голосу Америки Марія Ульяновська поспілкувалась з міським головою Бучі Анатолієм Федоруком про його роботу під час окупації, ідентифікацію тіл, про перспективи розслідування злочинів проти бучанців у міжнародних судах, відбудову міста, а також про підготовку до можливого повторного вторгнення з боку Білорусі.

Марія Ульяновська, Голос Америки: Ви вже багато разів розповідали, що залишилися в Бучі під час окупації. Розкажіть, як ви зробили цей вибір і чим ви займалися?

Анатолій Федорук: Сидячи на східцях у моєму приватному будинку, подивився на сонце, подивився на небо і ухвалив відповідне рішення. З першого дня вторгнення і до повної окупації 3 березня, ми намагалися отримати вказівки, як діяти посадовим особам. Вже була інформація, що у сусідньому Гостомелі росіяни розстріляли мера, зайшовши до його помешкання. Я є міським головою Бучі 25 років. Це моє місто й інакше вчинити я не міг — залишився і був з громадою.

М.У.: Як вам вдавалося переховуватися від росіян і водночас керувати процесами в місті і допомагати людям?

А.Ф.: До 12 березня по місту ще можна було пересуватися. Наші комунальники вдягали білі халати, пов'язки і працювали. В цей період ми забезпечували критичну інфраструктуру, зокрема водопостачання. Ми збирали тіла людей, яких вбили російські окупанти. А також випікали хліб — це дозволило уникнути гуманітарної катастрофи, бо ми цілковито залежали від постачань з Києва, які в той час вже припинились. Це — велетенський обсяг роботи в умовах відсутності зв'язку. Над питанням безпеки, коли йде цей процес, не задумуєшся.

Набагато складніше було в період після 13-14 березня, коли була повна окупація. Пересуватися вже було небезпечно, евакуація припинилась і росіяни почали зачистки кварталів, вулиць, будинків у місті. Тоді довелося дійсно переховуватися. І я вдячний, що люди, з якими я зустрічався, у яких ночував, не здали мене росіянам. Хоча, коли заходиш до незнайомих людей, таке побоювання є — що вийдуть, здадуть. Але Господь вже так управив, поталанило вижити.

М.У.: У квітні комунальник з Бучі Сергій Капличний розказував, що сам приходив до росіян і говорив: “Дивіться, є проблема — стільки тіл, треба їх збирати, бо буде екологічна катастрофа”.

А.Ф.: Так, вони тоді відповіли: "Вам треба — то ви і збирайте". Але навіть ті росіяни, які були в центральній частині міста не радили переходити залізницю. Вони пояснювали, що там інші підрозділи, з якими вони не комунікують. Через це якраз в мікрорайоні “Яблунька” було найскладніше збирати тіла вбитих.

М.У.: Як ви контролювали ці процеси? Збиралися, проводили якісь наради?

А.Ф.: Звісно. 24 лютого ми провели сесію міськради вже під залпи, громихання і обстріли летовища Антонов — це півтора кілометра до Бучі. Потім ми збиралися на четвертому поверсі в мерії. Вперше росіяни оглянули тільки перший поверх. Бо коли вони зайшли до мерії, то побачили велике скупчення людей — у нас на першому поверсі був гуманітарний хаб — і вони поїхали. Якби провели зачистку всіх поверхів, то, напевно, я не давав би вам інтерв'ю.

М.У.: До окупації, в мирний час у Бучі жило близько 50 тисяч людей. Під час окупації залишилося близько 3 тисяч. Розкажіть, як була організована евакуація?

А.Ф.: Російські окупаційні війська зайшли в місто 3 березня. Ми намагалися організувати евакуацію до 12-14 березня. З росіянами ніхто ніяких домовленостей не проводив тому що і можливості такої не було — вони блокували основні перехрестя від Житомирської до Варшавської траси. Ми координували нашу діяльність з обласною військовою адміністрацією та офісом президента. Від мерії цей процес координували Дмитро Гапченко і Олег Цимбал. А я із заступниками координував щоденні завдання.

7 березня нам вдалося спіймати зв’язок, і адміністрація повідомила, що до нас їдуть шкільні автобуси в супроводі Міжнародного комітету Червоного Хреста та співробітників МНС, щоб провести евакуацію. Зв'язку в місті не було і ми сповіщали людей через сарафанне радіо. На жаль, російські блокпости не пропустили ці автобуси. Наступного дня містяни зібралися на центральній площі, аби спробувати пробити ці блокпости і виїхати на безпечну територію. Мене закликали організувати колону, щоб усі пішли в напрямку Ірпеня — по Вокзальній, Яблунській — там, де вже стояли російські блокпости. Я відмовився і вважаю, що це було правильне рішення, бо саме на цих вулицях окупанти вбили найбільше людей. Якби цивільні туди навіть організованою ходою йшли, хто знає, який був би результат.

А водії тих автобусів на свій ризик все-таки приїхали в місто, заночували і процес евакуації розпочався. Багато громадян ризикували і намагалися виїхати самостійно. На жаль, багатьох розстріляли російські солдати.

Одна із розстріляних росіянами машин у Бучі.
Одна із розстріляних росіянами машин у Бучі.

М.У.: Все, що відбувалося в Бучі, відбувалося із вашими співгромадянами, людьми, яких ви знаєте. Чи постраждав хтось із ваших знайомих, і як ви з цим справлялися?

А.Ф.: Буча невеличке місто, фактично всі один одного знали. І звісно, те, що росіяни вбили і закатували 419 цивільних громадян — це трагедія для всієї територіальної громади. Ми бачили, що відбувалося під час окупації — вбивства цивільних, розстріляні машини, прикопані у парках і скверах тіла. Але осягнути весь масштаб ми змогли лише 2-3 квітня, коли місто звільнили і можна було вільно пересуватися в усіх мікрорайонах.

Місяць окупації та місяць після звільнення — це суцільний траур.

Коли люди почали повертатися і цікавитися: а де дівся Степан, Микола, чи Марина — а виявляється, що росіяни їх вбили. Ці два місяці — місяць окупації та місяць після звільнення — це суцільний траур, похорон.

Я скажу емоційну річ, яку доводилося і пережити, і спостерігати — всі, хто пережив окупацію, побачивши один одного, хотіли обійматися. Ці відчуття треба пережити, їх не можна передати, аби інший зрозумів.

М.У.: Я не питатиму, чи було місто підготовлене до повномасштабного вторгнення, але я спитаю, чи були ви емоційно готові, що це буде так?

А.Ф.: Сказати, що я особисто вірив у таке повномасштабне вторгнення — ні. Ми були впевнені, що наші ЗСУ і військово-політичне керівництво зроблять все можливе, щоб цього не відбулося. Але дійсно, тоді сил і засобів, щоб зупинити ворога на кордоні з Білоруссю не було. І як громадянин, який це пережив, можу сказати, що, напевно, це було єдине правильне рішення — зупиняти ворога на підступах до Києва, так як це відбулося.

М.У.: Маєте на увазі не попереджати людей про те, що буде?

А.Ф.: Ні, я цього не кажу. От уявіть собі ситуацію, міський голова виходить і говорить: “Слухайте, громадяни, завтра, 24-го, буде війна”. Що роблять громадяни? Мер — панікер.

Коли знайомі питали, де безпечніше — в Києві чи в Бучі, я їх переконував що в Бучі.

Коли мої знайомі питали, де безпечніше, якщо буде повномасштабне вторгнення — в Києві чи в Бучі, я їх переконував що в Бучі. Ніхто не міг уявити, буде настільки жорстока агресія військових, що росіяни будуть діяти по-звірячому щодо цивільних.

Як на мене, є кілька пояснень, чому вони так діяли. По-перше, російська армія, не зазнала покарання за попередні злочини: в Луганській і Донецькій областях, в Криму, Придністров'ї, на Північному Кавказі, в Грузії та Сирії. По-друге, я думаю вони стали виражати свою злість на цивільних, коли зрозуміли, що Києва їм не бачити.

М.У.: Востаннє ми з вами бачились біля церкви Андрія Первозваного, де була братська могила. Розкажіть, що робили з тілами після деокупації, як ідентифікували загиблих, як ховали?

А.Ф.: З першого дня звільнення Бучі, в місті почали працювати українські та міжнародні компетентні органи. Нам було важливо ідентифікувати кожного і якісно документувати ці події, щоб їх можна було передати як докази міжнародним судам. Мерія виконувала посередницьку функцію між рідними і правоохоронними органами. Ми пояснювали родичам, як і коли вони отримають тіла рідних, щоб поховати їх.

Правоохоронці працюють на місці масового поховання біля церкви Святого Апостола Андрія Первозванного та Всіх Святих у Бучі. Квітень 2022.
Правоохоронці працюють на місці масового поховання біля церкви Святого Апостола Андрія Первозванного та Всіх Святих у Бучі. Квітень 2022.

Крім того, в місті не було світла. В центральному міському морзі зберігалися тіла і тих громадян, які пішли з життя ще до 24 лютого. Ще й накопичувалась значна кількість тіл військових і цивільних, які загинули після повномасштабного вторгнення. Тому тіла вбитих у Бучанській громаді, і зокрема тих, хто був тимчасово похований у братській могилі на території церкви, розвозили по моргах Київської області. Пізніше нам довелося повертати своїх.

Це тривалий процес — частину тіл вже неможливо було впізнати візуально. Допомогли процедури ДНК, які проводили французькі компетентні органи. Але на превеликий жаль є незначна кількість номерних могил. Не всі родичі загиблих повернулися додому, але вони точно знають, де покояться їхні рідні.

М.У.: Скільки знадобилось часу для того, щоб ідентифікувати і поховати останню людину, яка загинула в Бучі?

А.Ф.: Цей процес досі не завершився. І він триватиме допоки остання номерна могила не зникне з центрального міського кладовища. Але більшість ми ідентифікували і передали рідним для поховання протягом двох місяців після деокупації.

М.У.: Чи будуть представлені родичі жертв саме з Бучі у міжнародних кримінальних справах?

Військовий трибунал обов'язково відбудеться, тому що зло має бути покаране.

А.Ф.: Українські правоохоронні органи відкривають кримінальні справи по злочинах, скоєних росіянами в Бучі. Суди проводять заочні засідання. У Німеччині, Франції та Нідерландах також відкривають провадження. Громадяни міста, які стали свідками чи жертвами, дають свідчення. Ми намагаємося максимально групувати цю інформацію і працювати з правоохоронною системою. Кожен злочин має бути доведений до суду. Щоб рішення дійсно було іменем закону. Щоб все було бездоганно, і ці свідчення і докази можна було використати в міжнародному суді. Ми зробили все, що залежить від муніципалітету, щоб світ дізнався, і винні були покарані. Решта — за правоохоронцями і юридичним супроводом цих кримінальних проваджень. Я переконаний, що військовий трибунал обов'язково відбудеться, тому що зло має бути покаране. Бо непокаране зло буде прагнути діяти знову.

М.У.: Чи працюєте ви і міськрада над поверненням бучанців, яких росіяни, відходячи з міста, забрали з собою?

А.Ф.: Ми працювали над цим з першого дня звільнення Бучі і Бучанської громади. Росіяни завозили в місто шкільні автобуси і під виглядом евакуації перевозили людей до Білорусі. Ми збирали звернення громадян і передавали цю інформацію Ірині Верещук та уповноваженій з прав людини — і далі вони вже робили відповідні запити. Чимало громадян вдалося повернути через Білорусь, через Польщу. Але на превеликий жаль є і ті, що досі залишаються в полоні.

М.У.: Хочу останній блок нашої розмови присвятити темі відновлення міста. Буча швидко почала відновлюватися після деокупації. Кожного тижня, коли я відвідувала Бучу в квітні, було все менше вибитих вікон, все менше слідів окупації і насильства. Розкажіть, як це відбувалося.

А.Ф.: Після пережитого в Бучі під час окупації у тих, хто залишився в місті було надвелике бажання прибратися, як після пограбування. І ми залучили до цього техніку комунальних підприємств Києва, Білої Церкви і Житомира.

Ми маємо зробити все, щоби Буча не перетворилася на велику могилу.

В той час мені показали переписку двох бучанок у соцмережах. Одна питала в іншої, чи повернеться та у місто. Вона відповіла, що ні, тому що в Бучі була різанина і вона не хоче повертатися сюди з дітьми. Тоді я усвідомив, що ми маємо зробити все, щоби Буча не перетворилася на велику могилу. Щоб місто, пам'ятаючи звірства і зберігши пам'ять про загиблих, одночасно відбудовувалося. Навіть модульне житло, у якому зараз проживають 712 родин, — це тимчасове рішення. Нам вдалося переконати уряд і Мінфін дозволити нам розпоряджатися коштами територіальної громади. Минулого року в січні ми провели земельний аукціон і наповнили бюджет. Тепер ці кошти ми витрачаємо на відбудову.

Ми розробили програму “Вдома краще” і робили все можливе, щоб повернулися в місто. Сьогодні більше 80% бучанців повернулися до своїх помешкань, і ми завдячуємо нашим друзям, партнерам і різним фондам, які вкладають кошти і роблять все можливе, щоби людям було куди повернутися.

Розбите скло в одному з багатоквартирних будинків у Бучі.
Розбите скло в одному з багатоквартирних будинків у Бучі.

М.У.: До вас постійно приїздять іноземні делегації. Чи дає це щось місту і як ви збираєте гроші на відновлення?

А.Ф.: Скажу відверто, ці візити високопосадовців — це зайвий клопіт для муніципалітету, але ми розуміємо наші завдання і дипломатичну й інформаційну місію, яку виконує Бучанська територіальна громада. На превеликий жаль, жоден такий візит не призводить до фінансових зисків територіальній громаді. Але завдання в президента, чи прем'єра не привезти генератор чи воду. Це наше завдання — місцевої влади — врегулювати це через ті механізми, і можливості, які відкриває такий візит.

М.У.: Чи вірите ви у можливий другий наступ з боку Білорусі і чи готове місто до цього?

А.Ф.: Допоки ми не перемогли в цій війні — все можливо. Ми володіємо інформацією, що Путін знову поставив у стрій мільйонну армію “мобіків” на заміну тих, кого наші ЗСУ уже покрошили. Чи буде військовий наступ? Військово-політичному керівництву видніше. Але з того, що я відчуваю — навіть якщо це відбудеться, зустрічати їх вже є кому.

  • 16x9 Image

    Марія Ульяновська

    Журналістка та режисерка документальних фільмів. На Голосі Америки веду програму “Час-тайм”. Розповідаю про російські воєнні злочини, правосуддя, антикорупцію, українську та американську політику. Знімаю людяні історії.

Форум

Recommended

  • Підписуйтеся на Голос Америки Українською в YouTube

    Підписуйтеся на Голос Америки Українською в YouTube

XS
SM
MD
LG