На конях проти танків: командир спецпризначенців США пройшов Афганістан і повернувся до цивільного життя

У 2001 році в Афганістан приземлився загін із 12 “Зелених Беретів” — американських спецпризначенців. Вони були першою групою, яка мала провести операцію проти Талібану після теракту 11 вересня. В Афганістані військові виявили, що в них немає жодної техніки, тому вони мусять воювати верхи на конях. В результаті їхня місія стала першою спецоперацією в ХХІ столітті із залученням кавалерії.

З 12 учасників місії усі повернулись додому живими. Операція була засекречена — тож їх не зустрічали з почестями. Через 10 років військовим поставили пам’ятник у Нью-Йорку, поруч з монументом жертвам теракту 11 вересня. Згодом про їхню спецоперацію зняли фільм “12 мужніх”. Боб Пеннінгтон був командиром цього загону. Ми поспілкувались із ним про американський патріотизм, війну в Афганістані та психологічні проблеми, які долають солдати після війни. Далі — пряма мова.

Солдати на конях: історія легендарного американського командира. Відео

Америка в рюкзаку

Стається теракт 11 вересня. 14 вересня нам сповіщають, що ми будемо однією з команд, які вирушать в Афганістан. 7 жовтня ми вже прибули в Азію. Це було настільки швидко.

В певному сенсі, через це в нас було менше часу осмислити наслідки того, що ми щойно побачили. Хоча я пам’ятаю кожну хвилину, коли дізнався про теракт 11 вересня. Ми тоді були на тренувальній місії на річці — в ніч перед тим, 10-го, був собачий холод. Наступного ранку, дізнавшись чутки, ми переглянулись між собою. “Ні, цього не може бути. Напевно, це був невеликий чартерний літак”. Але потім ми почули новини: сталась атака Америку.

Тоді я не думав про відплату. Ми знали, що відбувся теракт, але наш розум був сфокусований на іншому. Поїхати, приєднатись до наших афганських союзників і продовжити місію. Я знав, що це наша робота — і ми мали абсолютну вагу Америки в своїх рюкзаках.

Єдине, що було в мене було на думці, — повернутись додому живим і переконатись, що інші 11 хлопців повернуться також. Знаєте, ми думали: “Чи впораємось ми? Чи це можливо? Чи вдасться нам взагалі вижити?” Всі обставини говорили “ні”. Але я хотів перемогти, ось що я вам скажу. Саме це було в мене на думці.

Ще я думав про те, що коли ти йдеш в бій, то будеш вбивати. Цього неможливо уникнути. Тож не показуй радості і не виявляй жалості. Просто знай: ти там для того, щоб робити свою роботу. Бо коли ти ідеш в бій, то маєш виконати свою місію, якою б вона не була. Заглушивши свої емоції, ти маєш бути подібним до машини.

Але переповнившись ненавистю та самовпевненістю, можна зустріти свій кінець. Краще бути спокійним і врівноваженим — хоча це звучить трохи смішно, тому що всі дійсно налякані до смерті. Особливо, коли тобі кажуть: “хлопці, ймовірно, жоден із вас не повернеться”.

Тому якщо вам хтось говорить, що їм не страшно — це повне лайно. Це найбільша брехня, яку я чув у своєму житті. Будь-хто, хто каже, що йому не страшно — божевільний. Я не хочу таких людей поруч. Я хочу мати хлопця, який має трохи страху в собі: він більш зосереджений, він швидший у реагуванні на будь-які дії. А той, хто не має страху, не приділяє уваги. Він самовдоволений, він вірить, що з ним нічого не може трапитись.

Боб Пеннінгтон, командир загону "Зелених беретів"

З автоматами на конях

Танки Т-55, Т-62, Т-72, фургони, БТР-и, — все, що вони могли використати. Ракетні установки, “Гради”. Вони використовували все можливе. А ми проти всього цього — наче в ХІХ столітті, верхи на конях. Божевілля.

Насправді для нас це стало великим сюрпризом, бо ми очікували хоча б на позашляховики. Але щойно ми приземлились, то усвідомили, що маємо пересуватись на конях. І це було: “Господи, скільки з нас до цього їздило верхи? Лише двоє!” До цього я сидів на коні раз чи двічі, а тепер мусив навчитись їздити по-справжньому. На початку це виглядало, наче родео. Було смішно, складно, але я справився. Взагалі, у нас щоразу були інші коні: але всі маленькі й з паскудним характером.

Верхи неможливо їхати зі всім своїм спорядженням — тварина просто не витримає такої ваги і впаде під нею. А афганці важили, мабуть, 60 кілограмів. Плюс автомат Калашникова і пістолетний ремінь. І три магазини, в кожному від 10 до 15 набоїв. Уявляєте, це все, що в них було.

Але мабуть, це принесло нам успіх. Коні дали нам мобільність, яку б ми ніколи не отримали. Якщо б ми були на танках, БТР-ах чи джипах, то не змогли б піднятися високо в гори. А з кіньми ми були дуже мобільними: піднімаючись на висоти, ми бачили все, як на долоні. Звідти ми викликали авіапідтримку — і несли з собою розгром.

Боб Пеннігтон, командир загону "Зелених беретів"

Одного дня нам прийшла інформація від командування, що ми нібито робимо недостатньо. Що нам треба підняти свій зад й нарешті почати працювати. Отримавши цей рапорт, ми переглянулись між собою: “А що ми, б**, по-вашому тут робимо?!” Ми були дуже злими. Тож Марк, мій співкомандир, написав їм емоційного листа з поясненнями умов, у яких ми воювали. І вони зрозуміли.

Переломним моментом нашої спецоперації був прохід крізь ущелину Тангі. За нею було місто, Мазарі-Шариф, яке ми мали захопити. Я дуже добре пам’ятаю ніч напередодні. Я думав: “що нас там чекає? Чи впораємось ми?” І зізнаюсь, того дня ми ледь не втратили трьох наших хлопців.

У певний момент нам треба було розосередитись, і одну нашу групу атакували таліби. Їх було значно більше. Тоді я думав, що це все, кінець. Це настільки жорстоко — усвідомлювати, що зараз ти можеш втратити не лише своїх друзів та братів, але і той моральний дух, який допоможе іншим боротись далі. Чорт, я був наляканий.

Але ми впорались. Не кожному солдату на війні щастить бачити перемогу. Коли ми заходили в місто, це було, наче в 1944. Нас зустрічали так, ніби ми звільнили Францію. Я сидів і думав: “Боже, ми щойно взяли місто з населенням в 300 тисяч людей. Неймовірно”.

Вдома

Нещодавно я знову переглядав фільм про нас. Я б сказав, що він правдивий лише на 40%, але все одно, коли дивишся на ці кадри, з пам’яті починають виринати всі спогади. І це… дуже сильно. Але мені вдається взяти їх і запхати назад, у закапелки своєї свідомості. Думаю, це через те, що я служив у військах спецпризначення й мав особливу підготовку. Якби я був у звичайному війську, це було б значно складніше.

Можливо, саме тому перехід від військового до цивільного життя мені дався легше. Та навіть попри це, протягом перехідного періоду я дуже сумував за своїм товариством. Ви стаєте настільки близькими, що ти знаєш, як інший хлопець дихає, як він думає, якими будуть його наступні дії. Мені надзвичайно бракувало цього відчуття братерства.

Але згодом я його віднайшов, подавшись у бізнес з виготовлення віскі. Вгадайте з ким — з групою хлопців-спецпризначенців. Ми назвали наш бренд “Horse Soldier” — “Солдат на коні”. І зараз в бізнесі ми застосовуємо ті речі, яких ми навчилися як солдати: координація, організація, технічне обслуговування. Ми стараємось наймати ветеранів — таких, як ми самі. Зараз в нашій команді 17 людей, і 8 чи 9 з них — ветерани.

Мабуть, я щасливчик. Ні, справді. Якщо подумати: скільки з нас мали щастя почати щось таке? Де вони спиняються? Де зазнають поразки? Ми організовуємо дегустації віскі, на яких розповідаємо історії з війни. Одна з речей, про яку ми говоримо — це перехід від військового життя до цивільного. Деколи хлопці кажуть: “в бою було простіше”. Певною мірою так, адже це був увесь їхній клопіт. А тепер в них з’явились інші справи — сім’я, податки, сплата рахунків. На це все часто накладаються психологічні проблеми і посттравматичний стресовий розлад.

Пам'ятник силам спеціального призначення у Нью-Йорку

Я бачив це все, буквально щойно. За останні три місяці декілька розлучень. Чоловік, який вийшов на пенсію після 28 років служби, за 6 місяців був мертвий. Інший хлопець після 15 років служби прийшов у лікарню з проханням по допомогу, але його не прийняли, бо він не призначив зустріч з лікарем. Він повернувся додому й застрелився. Я не хотів проходити крізь все це. І я не хотів, щоб через все це пройшла моя сім’я.

Ще декілька років тому в американській армії існувала сильна стигма. Якщо в тебе були психологічні проблеми і ти це розумів, слід було мовчати й нікому про це не розказувати. Бо тебе або б вигнали зі служби, або б не допускали до роботи в командах і участі в місіях. І про тебе б говорили позаочі. Ця стигма була страшною. Настільки, що про неї почали говорити лише тоді, коли почали траплятись самогубства. Врешті, командування сказало: “З цим треба щось робити. Вже”. Зараз це відношення поступово змінюється.

Я не сумую за війною. Це божевільно — я був би дурнем, якби сказав, що сумую за цим. Інколи я чув від хлопців, що вони хочуть повернутись туди, бо відчувають, що не зробили достатньо. Але це інакше. Я ж у певний момент відчув, що прийшов мій час на відпочинок — і це те, з чим мені зараз добре.

Дивіться також: Слухання щодо імпічменту: цього тижня восьмеро посадовців відповідатимуть на запитання законодавців у Конгресі

Слухання щодо імпічменту: цього тижня восьмеро посадовців відповідатимуть на запитання законодавців у Конгресі. Відео