Маріанська западина в Тихому океані є найглибшим місцем світового океану. У 1960 році американській науковій експедиції вдалося спустися на дно цієї морської прірви. Пілотований вояж у батискафі «Трієст» здійснили швейцарець Жак Піккард і американець Дональд Волш. Сьогодні – 50 років пізніше – історична підводна капсула знаходиться у музеї військово-морських сил у Вашингтоні.
Для Дональда Волша, відставного офіцера ВМС США, експозиція музею військово-морських сил не лише свідчення славного минулого. Виставлений тут батискаф «Трієст» нагадує йому про підкорення морських глибин:
«Нашим завданням було керувати батискафом, а науковці у лабораторії планували проекти і вибирали апаратуру для проведення вимірів та відбору проб в океані».
П’ятдесят років тому Дональд Волш, тоді ще молодий лейтенант флоту, був другим капітаном «Трієста», коли капсула досягла рекордної глибини у Тихому океані – майже 11 тисяч метрів:
«Що може краще продемонструвати безпечність цього апарата, ніж повернення з найглибшого місця майже зовсім неушкодженим і в робочій формі».
Палуба, рейки і рубки «Трієсти» роблять батискаф схожим на підводний човен, який водночас є плавучим і гнучким. Волш розповідає:
«Фактично, це підводна повітряна кулька. Складається з двох частин: тут є кулька – довгий циліндричний об’єкт, який наповнений легшою від води рідиною –.авіаційним пальним, завдяки чому він втримується на воді. А під низом у вас кабіна для переляканих людей».
У кабіні достатньо місця для двох пілотів. У 1960 році разом з Волшем апаратом керував швейцарський науковець Жак Піккард – батько якого – Август Піккард сконструював батискаф. Перших дев’ять з половиною кілометрів занурення вони пройшли гладко, допоки, як згадує Волш, не почули приглушений вибух:
«Ми насторожилися, бо не знали що це. Єдине, що ми знали, що ми живі і апаратура в порядку».
Звук, що привернув увагу, як з’ясувалося пізніше, була тріщина в ілюмінаторі. На щастя пілотів, отвір не почав протікати, і «Трієст» успішно опустився на дно Маріанської западини. Першими непрошених гостей привітало сімейство камбали. Волш пригадує:
«Добре високоорганізовані морські хребетні. Це було важливо побачити».
Морська подорож в обидві сторони зайняла дещо більше восьми годин. Однак наслідки вояжу відкрили двері до появи багатьох технічних новинок. Волш каже:
«Все, що ми зробили, було зроблено вперше. І не тому, що ми були першопроходцями чи винахідниками. Але у буквальному сенсі, потреба у чомусь – мати винахідництва. Нам щось було необхідно, ми повинні були це винайти…»
У результаті занурення «Трієста» з’явилися вдосконалені моделі підводних світел, камер, двигунів, електричні системи.
Жодна людина не повернулася на дно морської прірви в Тихому океані. У 1995 році японці запустили дистанційно кероване судно. А торік непілотовану подорож батискафа повторив човен, розроблений Інститутом Вудса Гола. Волш вітає зусилля науковців, але водночас не приховує розчарування, що людству бракує технічних можливостей для дослідження таємниць океанських глибин.
