Спеціальні потреби

Андрій Хливнюк – про «Калину», пробудження української нації та закінчення війни. Ексклюзивне інтерв'ю


Андрій Хливнюк, соліст гурту "Бумбокс" і тероборонець
Андрій Хливнюк, соліст гурту "Бумбокс" і тероборонець

У той час, коли до Києва наближалися російські війська, соліст гурту "Бумбокс" і тероборонець Андрій Хливнюк виконав пісню «Ой, у лузі червона калина» акапело на порожній Софійській площі. За лічені дні відео розлетілося світом. Про культурне значення цієї пісні, об’єднання українців і незворотні зміни суспільства Мирослава Гонгадзе поспілкувалася із Андрієм Хливнюком у Києві.

Андрій Хливнюк: Це було от там от, бачиш де лайт-бокс стоїть. Ми їхали машиною і сперечалися про акустику. Тут було порожньо, всі чекали вже інвейжн [вторгнення – ГА]. Я їхав, показував як працює акустика в відбитті будівель і площі на прикладі повстанської пісні. Але звичайно, я трошки лукавлю, я знав що з цього буде, просто я не знав, що буде аж такий масштаб. Відчуття було в повітрі, що ми згуртувалися, але все одно був якийсь момент, коли потрібен якийсь поштовх [для того, щоб зрозуміти - ГА], що ми всі разом, ми тут; що ми не покинемо той мірнячок [мирне населення – ГА], який тут полишався, і будемо змагатися за місто, і свою країну. Ми не єдині, таких багато – «Доброго вечора, ми з України», «Русский корабль».

Мирослава Гонгадзе: Але твій спів підняв світ, і це дуже важливо.

АХ: Так, для мене це дуже важливо, ба більше це дало [мені – ГА] той момент якогось прозріння та можливості для того, щоб я зараз не переживав, що я не є частиною надходження коштів на гуманітарну допомогу. Всі люди в світі, які слухають цю пісню, royalties [гонорари – ГА] від неї йдуть на «War Child» [«Дитина війни» - благодійна організація – ГА]. Коли ідеш захищати своїх дітей, родину, і країну, ти рятуєш їх майбутнє. Як мінімум, кожен твій день такої роботи, зменшує кількість їх потенційних днів цієї роботи.

МГ: Ти отримав поранення, що це було?

АХ: Це було форсування річки Ірпінь при зачистці Ірпеня. Наш підрозділ повинен був підсилити і підсилив сили захисту Києва і зачищав, разом з іншими різними підрозділами Збройних Сил та поліцейськими підрозділами, від ворога в околиці Києва. Зараз я вже аналізую, що ворог був тут, біля воріт столиці, але серед захисників в повітрі не було відчуття поразки.

МГ: Ти говориш, що це було, ніби це вже закінчилось, але воно ще не закінчилось.

АХ: Це ще не почалось, це тільки початок. Багатьом людям тут здається, що війна відкотилася на Схід і ми можемо про щось говорити. Це не так, три дні тому були прольоти і прольоти [тривають – ГА] постійно, фашисти кидають ракети куди завгодно. Це треба розуміти і перебудувати все своє життя. Ми як в дикому полі як колись в 1648-му, ми завжди мусимо бути озброєні. Коли станеться перемога, всі будуть радіти і видохнуть, але жити, очікуючи на неї, можна просто з глузду з’їхати. Навіщо така травма. Просто треба розуміти, що зброя – це як була викрутка в хаті, мікрохвильовка, і от для знищення тарганів є ще один засіб. Зброя, такмед [тактична медицина – ГА], броня, постійне навчання для дітей та один одного як з цим безпечно поводитись, та як цим користуватися. Як кажуть американці, це ще один basic skill [базовий навик – ГА].

МГ: Зараз вся медійна кампанія налаштовує людей, що ось війна закінчиться і прийде норма. Ти мені зараз кажеш і я відчуваю, що норми не буде.

АХ: Це нова норма. Добре, що їм транслюється меседж, що війна скінчиться. Вона ж колись скінчиться - через рік, десять, сто, але скінчиться. Так було і так буде. Тримати людей у постійній напрузі – уяви, яка це кількість серцево-судинних захворювань і ще чогось. Неможливо не спати постійно, турбуватись, перейматись. І що я збагнув і що я побачив – ти питаєш, як змінилося моє життя. Дуже велика різниця між людьми, які живуть обороною і людьми, які намагаються абстрагуватися від неї. Різниця заключається в наступному: ті, хто обороною живуть – вони діють, не емпатують, і розмовляють між собою, що в нас ще буде час оплакати, переживати, турбуватися. Зараз треба діяти, в ось цей час, коли треба не плакати і страдати «ой біда, ой мамо, війнонька, ой Господи, люди гинуть». Ні, треба робити так, щоб найменшою кількістю втрат, ми досягли найбільшого результату - звільнити повністю всю Україну від ворога. А потім - будь ласка. Татуювальники і психотерапевти піднімуться сильно, вони будуть такі як pimp [людина, що нелегально заробляє гроші та вдягається у екстравагантне вбрання – ГА], всі будуть ходити в леопардових костюмах.

МГ: А ти ким будеш, тоді?

АХ: Я залишуся собою. Зверни увагу, як трансформувала нова реальність суспільство.

МГ: Однозначно, я якраз хотіла тебе про це спитати – як ти бачиш, яка відбулася трансформація вже сьогодні?

АХ: Я - як консолідаційний наркоман. Мені хочеться ще більшої консолідації суспільства. І після війни теж. Швидкі реформи - тільки зараз. Недоліки ці всі, бюрократію – це все ми мусимо знаходити в собі сили змінювати. Ми мусимо зрозуміти, що тепер якась електоральна частина буде з досвідом бойовим, як так зробити, щоб ці всі люди не тільки мали PTSD [посттравматичний стресовий розлад - ГА], або швидше його позбулися, а треба усвідомити, що можливо буде наш Eisenhower [Дуайт Ейзенхауер - ГА], можливо в нас з’явиться наш Маршалла План, але для цього багато треба зробити. Ми воюємо за те, щоб не стати частиною концтабору і щоб не використовували нас і наших дітей як гарматне м’ясо у наступних кампаніях імперських. (…) Скільки нам – тридцять років. Тисячолітній культурі тридцять років, що це значить? Я маю надію на євроінтеграцію, реформи під наглядом [Європейського Союзу – ГА]. Якщо ми говоримо і декларуємо цінності, що ми хочемо бути частиною цивілізованого світу, мабуть це говорить і про те, що ми мусимо [діяти – ГА]. Знаєш цей жарт майданівський, якщо Україна – це Європа, то, тоді, виходить, що і Європа – це Україна.

МГ: Як взагалі ти бачиш закінчення цієї війни?

АХ: Дуже просто. Окупаційний контингент або тікає, або вмирає, виплачуються репарації, жорсткий візовий режим – до речі, вітаю тебе, нарешті це сталося, тридцять років [очікування – ГА], і на якісь покоління забуваємо про цю недоімперію.

МГ: А як ти бачиш ситуацію з сусідами – що буде з Білоруссю, що взагалі буде з Росією?

АХ: Мені по-барабану, що вони захотять з собою зробити, це їх конкретна проблема та справа, і в цьому різниця між нами. Я не хочу давати поради іншим народам і як будь-яка нормальна людина не приходить в інший будинок зі своєю іконою і не починає розказувати, як їм жити. Хай живуть як хочуть, просто від нас відлізуть.

МГ: Слухай, а в тебе зараз відчуття творчості, натхнення з’являється чи ти просто вкопуєшся?

АХ: Ми їмо, спимо, працюємо, зараз я не встигаю просто відповідати всім людям в месенджерах усіх, не те, що щось писати. Для того щоб писати – треба працювати над цим, ти мусиш бути один або з колегами своїми і ви мусите пірнути в той процес, і це не швидка штука. Я не мультизадачна людина, робим це – значить робим це і все. Але, може, воно накопичується, так буває в мене іноді, що накопичується матеріал, на якийсь hard disc [жорсткий диск - ГА] записується і потім буде якийсь салют ідей, але побачим, куди поспішати.

МГ: Ще трошки про музику. Зараз українські плей-листи дуже специфічні. Зрозуміло, що все про війну, але вони такі hard [складні - ГА]. В тебе є якесь відчуття про зміну смаків суспільства?

АХ: Так, зараз хвиля величезна протестного націоналізму і це нормально.

МГ: Тебе це тішить?

АХ: Тішить, але мені все-таки хочеться глибшого діалогу артиста з собою і, все-таки, виховної якоїсь функції.

МГ: Ще одне про світ взагалі. Україна так вистрелила – війна, жахи, але це ж просто неймовірно, такого не можна будо очікувати декілька років тому взагалі. Це зрозуміло для тебе, що світ так повстав за Україну?

АХ: А чому, ти думаєш, «Калина» так всіх збентежила? Її ж знали всі з дитинства, кожен з нас. Може ми не вкладали сенс, але ми її знали, вона у нас була в крові – що ми воїни, нація вільних людей. Це було нормально, коли вистроїлися черги, повна площа людей, які кажуть «зброя, давайте зброю, швидше, ворог іде». Вони не кажуть куди тікати і що робити, вони кажуть – бігом, по спрощеній процедурі. Це було і можна було цим пишатися. І зараз є чим пишатися. Воюють героїчно хлопці. Пацани курять під вогнем, стоячи в повний зріст деякі. Я їду, бачу їх в капсулі своєї чи в якомусь пікапі. Воно все горить і гупає, а пацани курять і підморгують. Звісно, є дуже різні ситуації – хтось вперше потрапив під обстріл і страшно. Всім страшно, але яка сила духу, як воюють татусі і дідусі, як наче він пішов на город картоплю вибирати. Без адреналіну і емоцій, просто роблять справу і все. Це щось неймовірне. Без повітряної підтримки, снайперу ззаду, якихось спецпризначенців збоку, просто беруть баломбу велику, йдуть і палять ту броню, яка на них пре. Це з чим там можна порівняти це відчуття?

МГ: Як би ти історично назвав цей період в Україні?

АХ: Це як наче прокинутися з летаргічного сну. Це пробудження. Це повернення до змагань за те, щоб бути самими собою, і ці змагання тривають століттями. Тільки сьогодні не просто змагання когось з невеличкої частки, якихось прозрівших людей, це змагання величезної нації. Це вже не просто народ в кайданах, це країна, визнана в усьому світі, це величезна сорокамільйонна країна. Безумовно, це пробудження.

МГ: Це повернення, про яке ти говориш, остаточне? Це повернення без повернення?

АХ: Я не знаю що це, можливо, це перегони. Я сподіваюсь, що ми вивчили помилки 18-20-х і помилки 45-го року. Я просто на це сподіваюсь і в це вірю. Я не хочу дуже сильно, щоб Іванко мій носив цей «комок». Я хочу, щоб ті, що втекли, знайшли собі інше краще життя закордоном або повернулися. Але я не хочу, щоб наступне покоління дізналося, що таке війна. Мені здається, що в нас є великий шанс, як у суспільства, закінчити це вже раз і назавжди. Просто не мати більше ні меншовартості цієї рабської, не шукати собі метрополій більше. Врешті-решт, стати самодостатніми.

  • 16x9 Image

    Мирослава Гонгадзе

    Керівниця мовлення Голосу Америки у Східній Європі. На додаток до праці на «Голосі Америки», часто виступає як експерт із питань України, Східної Європи та свободи слова на пострадянському просторі. Статті Мирослави друкуються на шпальтах таких світових видань, як Wall Street Journal, Washington Post, NPR, Journal of Democracy. Мирослава є співавтором науково-публіцистичної роботи «Розірваний нерв» про протестний рух в Україні 2000-2004 років.

    З освітою правника, здобутою у Львівському державному університеті, має великий досвід роботи в галузі журналістики та зв'язків із громадськістю. Працювала журналістом, редактором, продюсером, керівником медія-кампаній в Україні та США у низці політичних і медійних організацій, у тому числі RFE/RL, Інтерньюз, IRI, NDI.

    Серед іншого - Мирослава також здобула освіту у Гарвардському університеті за стіпендією Фунданії Німана (2018-2019рр), була дослідником Університету Джорджа Вашингтона (2003) та володарем стипендії Рейгана-Фасела Національного фонду за демократію (2001). «За видатний внесок у розвиток журналістики, активну громадянську позицію та професійну майстерность» Мирослава Ґонґадзе нагороджена Орденом княгині Ольги.

    Інформувати, поєднувати й об’єднувати людей та ідеї, надихати – такою Мирослава бачить свою місію.

    У вільний від роботи час, якщо такий з’являється, захоплюється подорожами, мистецтвом, фотографією.

    Має дорослих доньок-близнюків Нану та Саломе.

Розсилка

Відео - найголовніше

У Грузії тривають протести: як реагують у США. Відео
please wait

No media source currently available

0:00 0:06:47 0:00

Recommended

  • Підписуйтеся на Голос Америки Українською в Telegram

    Підписуйтеся на Голос Америки Українською в Telegram

XS
SM
MD
LG