Красиві люди на пляжі Дністра у Заліщиках, маленька дівчинка з кучерями, як у наймолодшої володарки Оскара – американки Ширлі Темпл. Їй навіть подарували однойменну ляльку, дуже популярну у ті часи. Тато вчив дівчинку читати, бабуся планувала навчити грі на фортепіано, але не судилося.

Ця майже ідилія залишилася тільки на старих фотографіях, що нині є в колекції вашингтонського Музею Голокосту. На заваді звичному життю польської родини (а тоді Заліщики входили до складу Польщі) став спочатку Радянський Союз, а потім нацистська Німеччина.

Друга світова війна, а за нею Голокост понівечили життя мільйонів людей. 90-річна мешканка американської столиці Галина Літман – одна з тих, хто вижили у нацистському пеклі. Це вона є тією дівчинкою із старих фотографій на пляжі у Заліщиках. Ляльку Ширлі Темпл вона загубила у час війни і навіть написала про це оповідання для книжки про втрати, хоча пережила набагато більші трагедії – війна забрала і родичів, і назавжди залишила слід і на тілі жінки, коли у будинок, де переховувалися сім’я, влучила німецька бомба. На 80-річчя невістка Галини купила копію ретро-ляльки на інтернет-аукціоні і жінка з ніжністю показує її знімальній групі Голосу Америки.

Галина Літман присвятила усе життя тому, щоб розповідати правду про Другу світову війну та Голокост, тому сьогодні особливо боляче сприймає, що на землю, де вона жила у дитинстві, знову летять бомби.

Інтерв'ю відредаговане для ясності та плинності.

Ганна Твердохліб, Голос Америки: Що допомогло Вам врятуватися під час війни і Голокосту?

Галина Літман: Мене із сестрою врятувала мама. До того, як прийшли німці, ми пережили ще і радянську окупацію. Росіяни під вигаданими звинуваченнями у шпіонажі засудили мого батька – дантиста – до 20 років Сибіру.

Під час німецької окупації вбивали євреїв. Так, одного разу вони вивезли до лісу близько 600 людей, ніби-то на роботу, сказали, що потрібна допомога. Але ніхто з них не повернувся ні того дня, ні наступного, усі в місті почали страшенно хвилюватися. Потім одному чоловіку, який вижив (бо був поранений у плече і впав разом з іншими до ями) вдалося виповзти, втекти і дійти назад до міста. Він розказав страшні новини – усіх людей просто розстріляли.

Перед тим їм наказали роздягнутися і підходити рядами по черзі до краю ями.

Моя мама, Ольга, ціною усіх сімейних збережень придбала фіктивні документи про нашу приналежність до католицької церкви, тоді замість Літман я стала Літинською. Потім мама працювала на німців – чистила картоплю для військової кухні, також щоб мати документи.

Я тоді навіть ходила на службу і до причастя. Однак я дуже добре розуміла, що це не моя релігія.

Я завжди це кажу, що я знала: це прекрасна релігія, але не моя.

Я знаю, що я народилася єврейкою. Тому я усвідомлюю, хто я. Але тоді це було необхідно, щоб вижити, тому я практикувала усе, що повинна була.

І люди там були дуже добрі. Священик був дуже, дуже приємний. І взагалі, найбезпечнішим місцем була церква. Ми приходили щонеділі. А німці ніколи не заходили до церкви, це було добре.

Але навіть з фіктивними документами ми не могли просто виїхати з країни. Перед тим як потрапити до Великої Британії, куди нас врешті вивезла мама, ми пережили дуже багато випробувань.

У 1942 році німці перевели усіх євреїв Заліщиків, які вижили, до польського Тлусте, де згодом було створено ґетто. Ми з мамою сіли на потяг вглиб країни до Ярослава. Під час подорожі незнайомець випитав у мами, що ми насправді євреї і погрожував здати до Ґестапо.

І тоді мама сказала мені, що вона домовилася із німцем про єдине, що змогла випросити:

“Послухай, я віддала їм усе, що маю. Я лише хотіла, щоб він пообіцяв, що вони розстріляють нас усіх, але – відразу всіх трьох”.

Вона не хотіла розлучатися з дітьми. Це те, що я знала. Те, що вона сказала мені. Правду, як я і раджу усім сьогодні – завжди краще казати правду.

І коли ми вийшли на платформу у місті Ярослав,

я почала смикати маму і сказала: я не хочу вмирати, мамо.

Тоді мама почала просити незнайомця, віддала йому всі гроші і якось їй вдалося переконати його відпустити нас. Потім ми зайшли до кафе попросити молока і там познайомилися з людьми, які порадили жінку, що приймала на роботу та могла надати кімнату. Але з часом до цього будинку влучила німецька бомба.

Г.Т.: Ви пам'ятаєте те бомбардування?

Г.Л.: Звичайно, раптом ми відчули приголомшливий удар. І я почала кричати: “Моя рука, моя рука!” та плакати. Мама схопила мене і сестру, ми побігли на вулицю. Там нікого не було, моя рука кровоточила, ми мусили дістатися лікарні. Мама несла маленьку сестру, тож вона не могла нести мене, але я змогла йти самотужки.

Великий палець висів на шматкові шкіри, який вони просто відрізали.

Але проблема полягала в тому, що, бачите, якщо ви втрачаєте цю частину руки, то вона має тенденцію викривлятися. Тож довелося накласти шину. І головне було не підхопити зараження. Бо якби рука інфікувалася, то довелося б ампутувати її повністю. Медсестрами були черниці, вони були чудовими, абсолютно чудовими. Вони були такі добрі, турботливі, вони піклувалися про мене 2 місяці і не допустили зараження.

Г.Т.: Ваші фотографії дуже зворушливі, як вдалося зберегти їх, коли ви втікали від міста до міста?

Г.Л.: О, це окрема історія. Вони збереглися не у нас, а в Ізраїлі. Лише завдяки тому, що мама пересилала наші фото родичам і друзям. Згодом я побувала там і вони віддали мені ці світлини. Бачите, якою красивою була мама? Вона була чемпіонкою з плавання. І завжди дуже красиво в’язала. Вона і вишивала, а також дуже гарно створювала мереживо. Наші штори були зроблені нею, як і все, що я одягала. Навіть на пляжі.

Г.Т.: Якими пам’ятаєте Заліщики?

Г.Л.: Заліщики були прекрасні! Ви можете побачити у моїй фотоісторії: я була на пляжі практично весь час. Мені було шість з половиною і я найбільше пам’ятаю наш будинок, який, до слова, був зруйнований війною. Мене готували до дитсадка, батько хотів навчити мене читати ще до школи, і навчив. Але до садка я так і не пішла, тому що настала війна. А бабуся і дідусь обіцяли мені фортепіано, і цього теж ніколи не сталося. Я завжди шкодувала, що не навчилася грати на фортепіано.

Г.Т.: Сьогодні знущання з дітей з боку російських військових, воєнні злочини депортації українських дітей до Росії травмують усіх, хто бачить реалії війни. Згадуючи себе маленьку і пережите, що б Ви порадили сьогодні?

Г.Л.: Єдине, що я можу сказати – це те, що ми просто продовжуємо працювати. І продовжуємо розповідати людям. Так, діти – це найголовніше, тому розповідайте їм, що сталося, кажіть правду. І скажіть їм, що світ повинен бути кращим. І намагайтеся працювати далі, щоб зробити його таким.

На верхніх поверхах у нашому Музеї Голокосту є речі з концтаборів, і там є експозиція дитячого взуття.

Цього достатньо, щоб заплакав кожен.

Я туди ніколи не піднімаюся, не можу. Просто не можу.

Г.Т.: Чому, на Вашу думку, міжнародна обіцянка “Ніколи знову” не дотримується?

Г.Л. Що ж, люди є люди. Я не думаю, що вони до кінця розуміють, що роблять. Це дуже боляче.

Так, це те, що ми говоримо – “ніколи знову”, але нам, здається, не вдається досягти цієї мети. Треба працювати, робити те, що можемо. І Музей Голокосту у Вашингтоні активно долучиться до цієї роботи, вони поширюють достовірну інформацію, і дуже старанно працюють зокрема над протидією антисемітизму, тому що це просто невиправдано. На це немає жодних причин окрім того, що люди, здається, знаходять когось, на кого можна спрямувати ненависть. Тому що вони самі нещасливі, можливо, я не знаю.

Я не маю ні найменшої уяви, чому люди можуть бути настільки жорстокими. Я б хотіла, щоб ми зупинили їхню жорстокість, але я не знаю, що робить людей такими.

Ні, я не знаю. Я б радше любила усіх, аніж ненавиділа.