Коли Росія ще у 2014 році захоплювала українські міста й підривала українські державні інституції, це було частиною її стратегії. Про це у своїй новій книжці "Захопити місто, зруйнувати державу" (Seize the City, Undo the State) пише політолог, професор політичних наук у Бейлорському Університеті США Сергій Куделя.
У книжці автор досліджує перший етап російсько-української війни у 2013–2014 роках та на прикладі понад десятка міст Донбасу, Харкова й Одеси, аналізує, чому проросійським силам вдалося захопити контроль над одними містами, але не вдалося — над іншими. Куделя показує західній аудиторії роль російського втручання, місцевих, які підігравали агресору, та опору українських громад.
Ця книжка отримала одну з провідних американських академічних нагород за дослідження Росії, Східної Європи та Євразії — 2026 Davis Center Book Prize in Political and Social Studies. Премію присудила Association for Slavic, East European, and Eurasian Studies (ASEEES) у партнерстві з Davis Center Гарвардського університету.
В інтерв’ю Українській службі Голосу Америки Сергій Куделя розповів, чого події 2014 року можуть навчити Україну сьогодні, чому саме міста стали ключовою ціллю російської стратегії та наскільки американці досі зацікавлені в глибшому розумінні війни в Україні.
"Росія й сьогодні намагається послабити українські інституції"
Ірина Матвійчук: Пане Куделя, у своїй книзі "Захопити місто, зруйнувати державу" ви досліджуєте, як Росія та підтримувані нею сепаратисти намагалися підірвати контроль української держави й захопити місцеві інституції ще у 2014 році. Чи бачите ви зв’язок між спробами підірвати українські інституції у 2014 році та нинішньою війною Росії?
Сергій Куделя: Так. Хоча важливо бачити й відмінності.
У 2014 році Росія не здійснювала відкритого вторгнення. Вона діяла приховано — через своїх агентів та людей, які співпрацювали з російською державою в Донецьку, Луганську та інших містах східної України.
Сьогодні Росія відкрито намагається знищувати й атакувати українську культуру та українські інституції.
У 2014 році насамперед мішенню ставали українські активісти. Російські бойовики в різних містах визначали людей, які брали участь у культурних та пам’ятних заходах, були членами таких організацій, як-от "Просвіта", вивішували українські прапори або публічно розмовляли українською. Їх оголошували ворогами, затримували, катували, а в деяких випадках убивали.
Це насильство мало також залякати інших українців і змусити їх залишити міста.
У багатьох містах Донбасу проукраїнські активісти відчували, що вони залишилися без захисту та підтримки української держави. Для багатьох єдиним способом врятувати життя було виїхати.
"Захопивши міста, можна було створити ілюзію контролю над усім регіоном"
І.М.: Назва вашої книги - "Захопити місто, зруйнувати державу". Чому саме міста стали настільки важливою ціллю цієї війни?
С.К.: Це дуже важливе питання. Захоплення міст Донбасу було частиною початкової стратегії російської держави — встановити контроль над усім регіоном за допомогою відносно невеликої кількості людей.
Росія хотіла приховати свою участь у конфлікті, тому спочатку могла покладатися лише на кілька десятків, а згодом — на сотні й тисячі бойовиків. Для регіону з населенням близько 6,5 мільйона людей цього було дуже мало.
Тому використовувалася висока урбанізованість Донбасу. Близько 80% населення регіону у 2014 році жили у шести великих міських агломераціях.
Якщо встановити контроль над окремими містами, можна було дуже швидко створити ілюзію контролю над усім регіоном.
Інша причина полягала в тому, що це ускладнювало українській державі повернення контролю. Українська армія тоді була в дуже поганому стані й не мала досвіду ведення такого типу війни.
Безпосередній штурм міст, які контролювали бойовики, неминуче призвів би до значних жертв серед цивільного населення. Бойовики ховалися серед житлових будинків.
Російська стратегія також полягала в тому, щоб спровокувати Україну на військове звільнення цих міст, що могло спричинити великі цивільні жертви, посилити негативне ставлення до української держави й спровокувати ширше невдоволення в регіоні.
При цьому самих бойовиків було недостатньо. Уже до червня 2014 року приблизно половина тих, хто приєднався до цих формувань, були росіянами — російськими найманцями або громадянами Росії, які перетнули кордон.
"Сьогодні виклик для України — не політичний, а військовий"
І.М.: Президент України Володимир Зеленський нещодавно заявив, що Росія планує взимку ізолювати найбільші міста України — Харків, Київ, Одесу та Львів. Які уроки з подій у Харкові та Одесі на початку війни Україна може використати сьогодні?
С.К.: 2014 рік дуже відрізняється від нинішньої війни. Тоді, намагаючись встановити контроль над Харковом та Одесою, Росія передусім покладалася на місцевих агентів і намагалася захопити міста зсередини, імітуючи народне повстання.
Сьогодні я дуже сумніваюся, що існує значна кількість людей, готових співпрацювати з Росією та допомагати їй захоплювати ці міста.
Тому виклик для українського уряду зараз зовсім інший. Йдеться не про зміну рівня підтримки української держави всередині міст — ці міста, наскільки ми бачимо, залишаються достатньо об'єднаними у підтримці України.
Головне (для уряду України - ред.)— захистити цивільне населення, забезпечити достатню протиповітряну оборону для перехоплення ракет, а також підтримувати базові комунальні послуги — водопостачання, електроенергію тощо.
Тобто сьогодні це передусім військовий виклик і водночас виклик для місцевого врядування.
"Українську державу не можна легко змусити погодитися на умови Росії"
І.М.: Держсекретар США у жовтні заявляв, що російська війна проти України не рухається вперед. Що, на вашу думку, було неправильно зрозуміло або недооцінено на початку війни? Які висновки можуть зробити Україна та Захід для досягнення прийнятного врегулювання?
С.К.: І адміністрація Джо Байдена, і адміністрація Дональда Трампа припустилися певних прорахунків.
Адміністрація Байдена недооцінила готовність українців чинити опір. Можливо, на її оцінку вплинув досвід 2014 року, коли Росія відносно легко захопила Крим. Це могло створити припущення, що Україна так само швидко погодиться на втрату частини територій.
Адміністрація Трампа, своєю чергою, недооцінила вплив США на український уряд і можливість Вашингтона переконати Київ погодитися на умови, яких вимагає Росія.
Сьогодні адміністрація Трампа, схоже, усвідомлює, що російські умови неприйнятні для українського уряду. Українську владу не можна легко змусити погодитися на угоду, яку вона не готова захищати перед українським суспільством.
Це приводить до висновку, що в якийсь момент Україна має бути готовою до певних поступок, але водночас Росія повинна відмовитися від багатьох вимог щодо впливу на українське державотворення — наприклад, щодо того, як має бути організована українська держава і які закони вона повинна ухвалювати.
"Головна поступка, яку Україна може зробити, — припинити спроби військового повернення територій"
І.М.: На які поступки український уряд, на вашу думку, міг би реально піти і які прийняло б українське суспільство?
С.К.: Головна поступка, яку зараз демонструють результати опитувань, — це може бути тимчасова відмова від військових спроб повернути території, які Україна втратила.
Йдеться про безумовне припинення вогню: Україна погоджується не намагатися військовим шляхом повернути окуповані Росією території.
Інші поступки будуть значно складнішими (для сприйняття українським суспільством - ред.). Це, зокрема, питання нейтралітету, можливості України формувати союзи із Заходом і США, а також культурні питання, зокрема мовне.
"Українська держава продовжить існувати"
І.М.: Якби ви писали свою книгу сьогодні, знаючи, що відбулося після початку війни та після повномасштабного вторгнення, ви б щось змінили?
С.К.: Я фактично зробив би той самий висновок.
Путін, імовірно, очікував, що вторгнення буде швидким і успішним. Він зробив неправильні висновки з подій 2014 року й вважав, що Україну можна швидко підкорити за допомогою військової сили.
Цей висновок виявився неправильним.
Незалежно від того, що Путін намагатиметься робити в майбутньому, очевидно, що українська держава продовжить існувати. Україна довела, що здатна протистояти зовнішній агресії.
Тому сьогодні я зробив би той самий основний висновок, що й кілька років тому, коли завершував цю книгу.
"Для американців війна перетворюється на ще один конфлікт, за яким вони просто стежать"
І.М.: На вашу думку, американці досі прагнуть глибше розуміти Україну та російсько-українську війну?
С.К.: В книзі проаналізовано майже 20 різних українських міст; я намагаюся показати, що відбувалося в кожному з них у перші місяці конфлікту.
У ній ідеться про численні прояви мужності з боку українців, які мешкали в цих містах: вони змогли або чинити опір бойовикам, або успішно витіснити їх зі своїх населених пунктів.
Гадаю, для багатьох читачів це стало чи не найбільшим відкриттям: масштаб опору в багатьох із цих міст України — опору, який у деяких випадках був справді дуже успішним.
На жаль, я вважаю, що російсько-українська війна для американців поступово перетворилася на щось подібне до конфліктів на Близькому Сході або воєн в Афганістані та Іраку.
Американці стежать за останніми повідомленнями з місця подій, бачать звірства, скоєні агресором, і, звичайно, співчувають жертвам. Але це не обов’язково спонукає їх глибше цікавитися історією регіону, краще розуміти причини війни чи шукати способи подальшої підтримки України.
Читайте також:
