"Найскладніше було не воювати, а повернутися додому." Ветеран війни в Іраку про виклики для військових у США та Україні й те, як допомогти

Наприкінці серпня Україну відвідала делегація американських ветеранів та лідерів ветеранських організацій, які спілкувалися з українськими військовими і ветеранами, а також презентували нещодавно створений Американсько-український ветеранський міст (US-Ukraine Veterans Bridge). Цю неприбуткову організацію американські ветерани заснували в партнерстві з Українським ветеранським фондом та Міністерством у справах ветеранів України. Мета такого мосту - об’єднати американських та українських ветеранів для обміну досвідом і знаннями з питань охорони здоров’я, пільг, освіти, працевлаштування, реінтеграції військових після повернення з передової.

Співзасновник Американсько-українського ветеранського мосту - ветеран війни в Іраку американець Вільям Аттіг - пережив особисту кризу після повернення з війни: йому відмовляли в роботі, а оточення не розуміло військового. Ветерану вдалося подолати проблеми і зараз він очолює велику ветеранську спілку у США - Union Veterans Council - організацію, що займається питаннями працевлаштування та забезпечення гідних умов праці для американських ветеранів.

В Україні Вільям провів три тижні, за цей час намагався дізнатися якомога більше про виклики, які постають перед українськими військовими, аби на основі свого досвіду та досвіду інших американських ветеранів шукати шляхи вирішення.

Українська служба Голосу Америки поспілкувалася з Вільямом Аттігом у Києві 2 вересня, відразу після його поїздки до Харкова. Він розповів про власні труднощі після повернення з війни, боротьбу за права ветеранів у США (зокрема те, як йому з товаришами довелося ночувати біля Капітолію) та про проблеми, які, на його думку, найбільше зачеплять українських військових.

Інтерв'ю відредаговане для ясності та плинності.

Ірина Шинкаренко, Голос Америки: Ви щойно повернулися з Харкова. Чому ви їздили туди, з ким зустрічалися, які ще міста в Україні ви відвідали?

Вільям Аттіг, американський ветеран, співзасновник Американсько-українського ветеранського мосту: Поїздка до Харкова була надзвичайно важливою, тому що ми поїхали, щоб побачити, як військовим живеться прямо на передовій, як їм у час війни, як повертатися додому до своїх сімей. І намагалися зрозуміти, як скласти програми, щоб вони були успішними, коли повернуться додому.

Під час цієї подорожі ми хотіли потрапити до якомога більше місць. Тож у перші дні ми побували в Ірпені, Києві, з'їздили до Львова на кілька днів. І щоразу, коли ми кудись їздили, намагалися зробити все можливе, щоб зустрітися з якомога більшою кількістю українських ветеранів та організацій, які підтримують ветеранів у цій країні.

І.Ш.: Якими ви бачите основні виклики для українських військових, зокрема тих, які повертаються з передової?

В.А.: Це найбільша війна після Другої світової, внаслідок якої буде найбільша кількість ветеранів. І це не те, про що ми можемо думати через місяці чи роки. Ми маємо думати про ветеранів прямо зараз, а також почати планувати та створювати структуру підтримки ветеранів на наступні роки. Найкоротший час у житті ветеранів – це час, коли вони служать у формі і воюють. Тож нам потрібно переконатися, що існують системи та структури, які гарантуватимуть підтримку ветеранів.

Я думаю, що українська ветеранська спільнота добре розвивається, а ми просто раді допомогти, поділитися нашим досвідом і, сподіваюся, створити міст між українською та американською ветеранською спільнотою, аби щоразу, коли їм потрібна підтримка та приклади того, що ми зробили неправильно в Америці і що зробили правильно, ми могли б швидко підтримати їх, порадити, або ж допомогти управлінням спільноті ветеранів. Для цього є такі ветеранські організації, як моя, і багато інших.

І.Ш.: Коли ви зустрічалися з українськими військовими, що їх найбільше цікавило?

В.А.: Багато розмов було про підготовку ветеранів до керівництва армією. Адже це битва, яка триватиме певний час. Але я вважаю, що забезпечення ветеранів роботою, програмами для підприємництва, програмами охорони здоров’я є надзвичайно важливим. Також одна з речей, про яку ми багато чули, це підтримка

подружжя. Багато ветеранів воюють на передовій, а їхні чоловіки, або дружини та діти можуть бути самі, вони можуть не отримувати необхідної підтримки. І це те, про що ми чули щоразу. Ми повинні зробити все можливе для членів родин, яких ми також вважаємо ветеранами, це велика родина ветеранів. І це одна з речей, яка, на мою думку, справді має найбільше значення.

І.Ш.: Розкажіть будь ласка про себе. Скільки часу ви провели на війні в Іраку?

В.А.: Я пішов до армії в 17 років. І опинився в Іраку через кілька місяців, на початку 2004 року. Я служив в армії США з 2004 до 2010 рр., неодноразово брав участь у бойових діях в Іраку, бачив одні з найважчих боїв там. І між тією війною і цією війною дуже велика різниця.

Але досвід, який я отримав молодим солдатом, керуючи солдатами у битвах протягом багатьох років, дійсно допоміг мені стати лідером, коли я повернувся додому, щоб спробувати допомогти іншим ветеранам. І це те, що привело мене в Україну з групою інших ветеранів і цивільних, які бажають допомогти.

І.Ш.: Що було найважчим після повернення з Іраку? В одному з інтервʼю ви зізнавалися, що стали часто вживати алкоголь після війни. Як ви це подолали?

В.А.: Я думаю, що більшість людей вважає, що найважча частина війни - це фактично бойові дії. І це насправді так для багатьох. Але справжньою проблемою для мене, як і для багатьох інших ветеранів у США, було повернення додому: до економіки, яка розвивалася не дуже добре, а також до спільноти, яка нас не розуміла. Тож коли ви дивитеся на проблеми, такі як пияцтво і тому подібне, насправді це не причина, це результат проблем. Це результат неможливості влаштуватися на роботу, це результат невдалих спроб подолати свої проблеми. І я

страждав, як і багато інших ветеранів, ми страждали від пияцтва і не дуже дбали про себе. Було дуже важко протягом року, і це тому, що я не відчував гідності, поваги, на яку заслуговував як ветеран. Багато людей хотіли підтримати мене, коли йшлося про такі речі, як наклеїти наліпку на автомобіль або сказати спасибі за службу. Але коли мені потрібна була робота чи якісь послуги, цих програм насправді не існувало.

І.Ш.: Ви розповіли, що після приходу з війни мали проблеми з пошуком роботи. У вас не було вищої освіти. Як в Америці вдалося вирішити цю проблему? І які шляхи ви порадите для України?

В.А.: Я вважаю, що український досвід трохи відрізняється від досвіду США. Основна ідея полягала в тому, що ми не були готові до такої кількості ветеранів, які повертаються додому під час сильної рецесії. I Україна з цим зіткнеться. І що трапляється?

Велика конкуренція за робочі місця. Тож якщо ви солдат, і воювали кілька років, часто у вас немає вмінь, і ви не розумієте, як боротися за себе як працівника, і я страждав, бо не мав вищої освіти. Здавалося, що мені відмовляють у роботі, яку я міг би легко виконати завдяки навичкам в армії, коли я командував, вів людей у бій, а мені відмовляли в незначних менеджерських позиціях низької ланки.

Але це змінилося, коли на початку 2010 року група людей об’єдналася, щоб створити програми підготовки ветеранів. Я зміг пройти навчальну програму, завдяки якій став будівельником, висококваліфікованим будівельником, що міг заробляти багато грошей. Я навчався п’ять років, отримав багато навичок, здобув диплом. І це дозволило мені жити американською мрією, за яку я воював. І я сподіваюся, що українське громадянське суспільство і влада почнуть створювати ці програми зараз, а не з запізненням, наприклад, так, як це було в моєму випадку.

І.Ш.: Як вам вдалося стати керівником американської Ради спілок ветеранів і які головні напрямки діяльності вашої організації?

В.А.: Мені дуже пощастило. Після того, як я здобув можливість отримати роботу, я вирішив розпочати боротьбу за товаришів-ветеранів, і хотів переконатися, що ветерани можуть мати хорошу роботу, так само як я. Я не збирався сидіти і просто мати хорошу роботу середнього класу і все. Я хотів допомогти іншим ветеранам.

Тож я почав переконувати членів місцевої влади, щоб спробувати змінити законопроєкти, я почав працювати над розробкою законопроєктів щодо працевлаштування ветеранів. Я пам’ятаю, як перший законопроєкт, над яким я працював, створив 1500 робочих місць для ветеранів, що стало справді особливим для мене. І з того дня я почав робити більше, про мене дізналися на державному рівні. І мене запросили на роботу у Вашингтоні, я вважав це божевіллям, тому що лише кілька років тому мені було відмовлено в посаді керівника низької ланки. Але я хотів займатися підтримкою ветеранів. І це призвело до того, що зараз я очолюю організацію з понад 1,3 млн ветеранів, які представляють працівників із усієї країни.

І.Ш.: Якось ви провели шість днів на сходах Капітолію, вимагаючи ухвалення законодавства щодо пільг для американських ветеранів із проблемами зі здоровʼям. Будь ласка, розкажіть про цей досвід.

В.А.: Це був дуже потужний досвід, особливо тому, що це була група ветеранів, які

боролися за себе. В Америці - демократія, ми маємо можливість взаємодіяти з нашими чиновниками, коли вони роблять щось не так. І як ветерани ми відчували потребу, щоб наші голоси були почуті належним чином. Йшлося про законопроєкт, який мав надати медичну допомогу сотням тисяч ветеранів війни в Іраку та Афганістані, він мав урятувати десятки тисяч життів людей, а також підтримати родини осіб, які вже померли від раку, спричиненого продуктами горіння від токсичних речовин. Кілька членів Сенату вирішили, що їм не потрібен цей законопроєкт. Тому вони прибрали законопроєкт в останній день. Це призвело до кризи у спільноті ветеранів.

І ми об’єдналися, вирішили виступити і зробити так, щоб наші голоси були почуті. І за тиждень ми змогли домогтися ухвалення законопроєкту. Тож тепер сотні тисяч ветеранів мають право на нові пільги в медичному обслуговуванні завдяки цим діям. Це було не завдяки мені, а завдяки тому, що група ветеранів зібралася разом, скористалася своїм голосом, іншими інструментами, які наша демократія дала нам, щоб змінити життя багатьох інших ветеранів.

І.Ш.: Які бонуси та пільги ви маєте як ветеран армії США?

В.А.: Їх насправді досить багато. Досвід американських ветеранів дуже великий. У нас є Міністерство у справах ветеранів дуже широкого спектру діяльності. Міністерство у справах ветеранів США управляє майже всім для спільноти ветеранів, починаючи від забезпечення стандартів, закінчуючи пільгами, наприклад в медичному обслуговуванні тощо. Міністерство у справах ветеранів США справді спонукає до цього. Є такі речі, як перевага ветеранів, наприклад, якщо ви намагаєтеся отримати роботу на рівні штату чи піти на державну службу, ветерани мають у цьому бонус, вони завжди мають перевагу в отриманні такої посади, особливо якщо це ветеран, який зазнав поранень. Тож в Америці роботодавцем номер один

для ветеранів, які були поранені, постраждалих ветеранів є уряд: від Міністерства оборони, Міністерства у справах ветеранів до Міністерства транспорту.

І.Ш.: В чому головна відмінність, на вашу думку, між ветеранами в Україні та у США?

В.А.: Я вважаю, що головна відмінність - це величезна різноманітність українських ветеранів. Це не так, що всі записалися на війну у 18 років. Війна прийшла до вас, особливо після повномасштабного вторгнення. Тож в українській армії є ветерани різного віку, ветерани будь-якого походження. Це трохи ускладнить підтримку ветеранів, тому що потрібно буде підтримувати і фахівців, і молодих людей, і деяких людей похилого віку, які пройдуть боротьбу за захист своєї країни.

І.Ш.: Як починалася ваша комунікація з українськими ветеранами?

В.А.: Ми почали зустрічатися з ветеранами у Вашингтоні щоразу, коли приїздив Український ветеранський фонд, який проводить велику роботу з поширення інформації про ветеранів в Україні. І я пам’ятаю, як через кілька тижнів від початку цієї програми ми мали змогу провести zoom-дзвінок із ветеранськими організаціями. Ми сиділи в костюмах і краватках у великій шикарній офісній будівлі у Вашингтоні, а половина людей на виклику з українського боку, були в окопах або на військових базах у формі зі зброєю. І тоді ми дійсно зрозуміли, що робимо правильну справу, бо ми не побачили чужих. Коли ти бачиш іншого ветерана в формі, коли ти бачиш ветерана, який переживає те, через що пройшов ти, не потрібно знати їхню мову, не потрібно турбуватися про кордони, тому що ви знаєте - вони борються за свободу та

демократію. А це означає, що ми хочемо боротися за них. І я вважаю, той момент справді переконав, що справа варта того. І тоді ми спробували створити організацію, щоб не просто збиратися і говорити. Ми захотіли приїхати сюди і послухати, ми хочемо вибудувати довгострокову перспективу. І ми хочемо й надалі бути партнером України протягом наступних років. Тому що це знадобиться. Підтримка ветеранів потрібна сьогодні, але потреба в цій підтримці буде впродовж наступних років.

І.Ш.: Ви є співзасновником Американсько-українського ветеранського мосту. Що саме ви плануєте робити для українських ветеранів, на чому зосередите увагу?

В.А.: Для початку ми слухаємо. Це те, що спонукало нас створити цю організацію. Протягом останніх кількох місяців ми слухали у Сполучених Штатах, як люди говорять про підтримку України, коли справа стосується зброї та подібних речей, але ми не чули, щоб хтось говорив про найважливішу частину будь-якої боротьби за свободу: це чоловіки та жінки, які служать своїй країні та захищають свою країну. Тож ми почали думати, як допомогти та підтримати українських ветеранів, зустрілися з представниками Міністерства у справах ветеранів України, Українського ветеранського фонду і з'явилася ідею такого мосту, щоб створити діалог між спільнотою ветеранів США та українською спільнотою ветеранів, об’єднавши фахівців, ветеранські організації, експертів у справах ветеранів, щоб переконатися, що коли Україні потрібна підтримка, коли ветеранській спільноті потрібна підтримка, ми можемо допомогти їм знайти відповіді на запитання чи дати пораду, або сказати їм, що ми зробили не так. І я вважаю, що якщо ми зможемо зробити це зараз, це допоможе Україні підготувати ветеранську спільноту на майбутнє.

Просто зараз ми багато чого вивчаємо. Ми повертаємося додому, щоб записати багато слів, ми маємо оцінити все, що дізналися, і визначити, які найкращі та найшвидші кроки для руху вперед. Усе починається з ветеранської спільноти в Україні - роботи над її створенням і наставництвом ветеранських організацій. І чому ми проводимо інтерв’ю в Україні? Щоб спробувати донести до українців, що голоси цих ветеранів мають значення. У найближчому майбутньому ветерани

стануть найважливішою частиною українського досвіду. І якщо суспільство вирішить активізуватися і зробити все правильно для них, це зробить Україну набагато кращою в майбутньому. І те, що я казав усім тут: це величезне, масштабне завдання. Якби я був українцем, я б подумав: із чого мені почати, як допомогти ветерану? І те, що я порадив би: робіть щось потроху. Можливо, дізнатися історію ветеранів, дізнатися про програми для ветеранів. Якщо ви власник бізнесу, подумайте, як найняти ветеранів. Якщо ви неурядова організація, поміркуйте, як залучити ветеранів до вашої неурядової організації. Це дрібниці, але якщо ви зробите їх прямо зараз, Україна зробить крок уперед і зустріне це покоління ветеранів, які зробили крок, щоб ризикнути своїм життям за свою країну. І я вважаю, це дуже важливо зробити.

І.Ш.: Хто входить до команди ветеранського мосту?

В.А.: Ми залучили чудову команду співзасновників і радників. Я справді пишаюся нашим виконавчим директором Джорджем Чунінгом (американський ветеран, колишній співробітник Білого дому з питань інновацій, - Ред.), ми раніше працювали над спільними проектами і він справді допомагає в цьому. Також ще один товариш - Корі (Корі Байтроу, керівник апарату Американської федерації державних службовців, - Ред.), який є керівником штабу однієї з найбільших профспілок, що представляє працівників у справах ветеранів у Сполучених Штатах. Діджей Скелтон, який є дуже відомим американським ветераном, він отримав поранення в Іраку, отримав жахливі травми, а потім повернувся до війни. Ліндсі Черч, провідний захисник ветеранів меншин в Америці, є одним із наших радників. Завдяки цій команді ми змогли залучити дуже різноманітну групу експертів, щоб мати можливість поділитися значним досвідом з українськими ветеранами.

Дивіться також: