Український військовий Ілля Михальчук пережив ампутацію обох рук, перебуваючи в полоні у "вагнeрівців". Після операції найманці навіть не наклали йому шви, а за півтора місяця життя в полоні бойовики приватної військової компанії не надавали йому медикаментів для втамування болю. Ілля переконаний, що за належної медичної допомоги одну його руку можна було б урятувати. Завдяки волонтерам благодійної організації United Help Ukraine та американському протезувальному центру Medical Center Orthotics&Prosthetics Ілля зі ще одним українським військовим, Денисом Стратійчуком, проходить протезування у США. Він вчиться управляти штучними руками і знову усміхатися.
"Про це тяжко говорити, про такі речі... Де я був у камері з важкими ставлення було, як би сказати, - лояльне? Ні. Так як до військовополоненого, можливо. Іноді води не було, іноді її дуже багато було. Їжі не вистачало, але якщо зважати, що ти й так вижив...", - Іллі Михальчуку важко згадувати про півтора місяця полону.
Військовий говорить уривками і часто зупиняється, щоб перевести подих.
Після початку повномасштабної війни, розповідає Ілля, його призвали до лав 67-ої окремої механізованої бригади Збройних сил України. Спочатку він воював неподалік Куп'янська, потім біля Бахмута.
"6-7 лютого 2023 року була тривога, всіх зібрали і поїхали в бік Бахмута. Виїхали приблизно 11 бойових машин, і потрапили так під Бахмут. 28 лютого також була тривога і ми вирушили на завдання. Потрапили в оточення. Був обстріл дуже потужний. Хоч і давали відсіч, але, можливо, позиції були невдалі, можливо ми далеко відʼїхали, підтримки не було. Отримав поранення. Поранення кульові, осколкові, дуже багато. Цю руку практично було відірвано, на іншій м'які частини осколком прошило", - пригадує Ілля.
Ілля сам наклав турнікети: на праву руку - пораненою лівою рукою, на ліву - затягнув зубами.
"Втрачав свідомість, потрапив у полон", - пригадує військовий.
Ілля розповів, його взяли у полон бойовики ПВК "Вагнер": "Ми потрапили, мабуть, до дуже "дресированих" бійців, у яких за спиною третя, четверта війна. Вони всі найманці, вони воюють за гроші".
Ілля пригадує, як "вагнерівці" у перші години полону зняли накладені ним турнікети.
"Наклали жгути, послабити не можна було, отак втратив і другу руку," - Ілля переконаний, що його ліву руку можна було б урятувати, якби в полоні йому надали медичну допомогу.
"Я до цього сам собі накладав турнікет, все нормально, я пальцями ворушив. Так. Кровотеча була, але це, я думаю, не показник для ампутації кінцівки", - каже Ілля.
Після взяття в полон тяжкопораненого Іллю "вагнерівці" змушували довго йти пішки.
"Я не знаю, скільки кілометрів, це було дуже довго. Йшли пішки, потім машиною, я втрачав свідомість, вже прокинувся в підвалі, допитували. Потім під наркозом чи коли я був без свідомості зробили мені ампутацію. Відбулася ампутація, в мене вони (кукси - ред.) були незашиті... просто перебинтовані і все", - пригадує військовий.
Іллю тримали в одній камері разом із десятками інших важкопоранених українських військових.
"Оскільки були різні камери, ми сиділи там, де були "тяжкі". При пораненні я не сам попав у полон, зі мною ще один мій побратим із моєї роти, нас удвох взяли в полон, де ми з ним і сиділи в камері. Там була різна кількість людей: 32, на другий день, якщо хтось уже ходити може, його перевели, лишилося 28, щоразу кількість людей змінювалася", - каже Ілля.
Після ампутації йому майже не давали знеболювальних, іноді - мазь для ран. Він розповідає, що саме завдяки підтримці інших поранених військових зміг пережити муки полону та фантомні болі.
"Коли ми десь тиждень уже просиділи, можливо навіть більше, попався в полон до них дуже досвідчений лікар, який нас там перебинтовував. Це український бойовий лікар, він і перебинотовував, і укол міг дати, в цьому плані нам пощастило", - каже Ілля.
Військовий розповів, що своє звільнення в рамках обміну полоненими в середині квітня вважає дивом: "Не знаю, яким дивом, бо мене ще не повинні були обміняти, адже там хлопці були і більше ста днів".
Ілля Михальчук поділився власними спостереженнями про принцип, за яким "вагнерівці" віддавали українських військових на обмін: "Це було вибірково. Це не так що, от ця і ця камера йде, ні. Такого не було. Вони говорили, що в пріоритеті ті, кого знайшли рідні. Я не можу сказати, що це достовірно, але ті, хто зі мною сидів, двоє чи троє, їх рідні познаходили і говорили відеозв'язкои. Тобто йому показали відео з рідними, що вони його шукають, а потім записали відео також для них зворотнє".
Ілля каже, що публічно про його обмін разом із іншими військовими стало відомо 16 квітня, але він відбувся днем раніше: "Зустрілися ми в районі неподалік Бахмута. Обмін проходив із двох сторін".
Потім військовому провели кілька реампутацій в Україні та операції на нервах.
У липні він прибув до американського протезувального центру Medical Center Orthotics&Prosthetics у Сілвер-Спрінг, штат Меріленд, США, де йому виготовили біонічні протези обох рук. Ілля має надію знову стати самостійним. Уже на другому занятті з фізіотерапевтами він навчився розтискати пальці і тримати цигарку.
"Є багато речей, які він зможе робити. Він зможе усе, починаючи, наприклад, від приготування їжі, прибирання, домашніх справ. Наша мета тут, принаймні моя мета як ерготерапевта, полягає в тому, щоб переконатися, що він може повернутися до справ, які хоче робити", - розповів ерготерапевт клініки Марк Марсіко.
Під час занять Ілля усміхається: "Думаю, з часом усе буде, не все відразу!"
До повномасштабної війни Ілля працював будівельником. Головна його справа тепер - звикнути до протезів якнайшвидше. Він не розкриває подробиць, але каже, що вже має багато планів, чим займатися далі.
На протезування до США Ілля прилетів із іншим українським військовим - Денисом Стратійчуком. Останні чотири роки Денис провів на службі в ЗСУ, куди пішов у 19 років.
"Я був у 2021 році на Донбасі, у нас була ротація біля Горлівки, я там пробув 8 місяців. А потім ми приїхали додому, відпочили на полігоні, і розпочалася повномасштабна війна", - розповідає Денис.
Спочатку Денис брав участь у боях за Київ, потім воював на Чернігівщині, Харківщині і на початку літа 2022 року знову на Донбасі.
"Ми прикривали трасу Бахмут-Лисичанськ, це тоді була основна траса, якою все возили до Лисичанська. І на цю трасу постійно виходили диверсійно-розвідувальні групи та намагалися її штурмувати. А коли був захоплений Сєвєродонецьк ми були змушені відійти від траси Лисичанськ і виконували свої завдання східніше Бахмута", - пригадує Денис.
Він каже, що наприкінці серпня 2022 року разом із товаришами по службі пішов на завдання у сіру зону, де й отримав поранення.
"Сапери повинні були мінувати ділянку місцевості, а ми повинні були їх прикривати. У перший вечір все було вдало, ми все замінували, все виконали. Наступного дня ми зайшли трохи глибше, і нас або коптер, або їхня оптика виявила, і по нас нанесли вогневе ураження, по нас почали працювати танки і міномети. Я першим отримав поранення з відділення і відразу втратив свідомість", - пригадує Денис.
Він каже, потім дізнався, що лишився живим завдяки досвідченому товаришу по службі: "Мене поранило і ще двох хлопців, і якби не він, то ми б там і лишилися. Бо починаєтсья паніка, незрозуміло, хто кому надає допомогу. А він це все організував і зумів зробити нормальний відхід."
Товариші близько півтора кілометра несли Дениса за руки та ноги, потім на ношах до медичного автомобіля і доправили в лікарню у Дніпрі.
"Я пам'ятаю, що я прокидаюся, намагаюся вставати і я не можу встати, намагаюся сісти і не можу сісти, на ногах - металеві фіксуючі апарати, схожі на апарати Ілізарова, я не можу поворухнути лівою ногою навіть трохи, права ледь рухається, і я повертаюся і бачу, що в мене немає руки, і в мене був такий шок, я почав кричати, відразу прибігла медсестра і вколола мені знеболювальне, бо думала, що мені боляче, а в мене просто такий був шок", - розповідає військовий.
Спочатку Денис опанував інвалідний візок, потім через 3,5 місяця став на милиці. Тепер освоює протез. Каже, за час реабілітації навчився радіти простим речам: "Коли я вперше сів на візок, я ніколи не думав, що буду таким щасливим, що я сів в інвалідний візок, але я був справді щасливим, що можу сісти і проїхатися. Через чотири місяці я зміг вийти на вулицю, я такий був задоволений".
Схожі емоції в Дениса і на заняттях у протезувальному центрі, коли він навчається брати предмети біонічною рукою. Денис упевнений, що в Україні для нього знайдеться багато роботи, навіть якщо не на передовій.
"Якщо я зможу повернутися в частину до своїх хлопців, то я повернусь на службу, якщо не зможу, знайду якісь інші можливості... Водити машину я зможу. В принципі, я можу і щось більше: коригування і так далі, але в мене проблема - моя рухливість", - каже Денис.
Переліт, проживання та всі немедичні витрати українських військових у США забезпечили волонтери благодійної United Help Ukraine, які допомагають із протезуванням українських бійців ще з 2014 року.
"Ти бачиш їхній прогрес, побачила як Денис, який одягнув протез тільки вдруге, вже бере щось у руки, перекладає, бавиться м’ячиком. І це надихає, ти розумієш, що немає нічого неможливого", - каже волонтерка United Help Ukraine Ілона Дорфлер.
Вона розповіла, що окрім перельоту, проживання та харчування у США, волонтери також проводять час із хлопцями, аби відновити їхній дух. "Намагаємося їм щось показати, кудись вивезти, щоб вони не були тут самотні, на екскурсії, поїздки на океан, просто іноді вийти десь у місто. Хтось завжди тут як перекладач, тобто United Help Ukraine це все забезпечує. Цього року ми опікувалися п'ятьма пораненими військовими, які вже проходять протезування і реабілітацію, також ми очікуємо ще двох і співпрацюємо з різними іншими організаціями, яким у різних ступенях допомагаємо з логістикою", - розповіла Дорфленд.
Протези для українських військових безкоштовно виготовив американський медичний центр ортопедії та протезування Medical Center Orthotics&Prosthetics, який має досвід роботи з ветеранами воєн в Іраку та Афганістані. Тут подарували протези вже 19 українським захисникам.
"Нам платять лише за матеріали, щоб ми хоча б могли покрити витрати. Але загалом це волонтерство. Переважно ми жертвуємо свій час та зусилля. Мені здається, що це дуже винагороджується, бо ти бачиш, де вони були раніше, - вони були надзвичайно активними, робили все, що їм подобалося. Потім видно, як вони збавили темп, а потім можна допомогти їм у процесі відновлення. Я вважаю, що можливість допомогти їм на цьому шляху одужання є надзвичайною винагородою", - розповів протезувальник Юджин Лін.
